Читати книгу - "Українське письменство"

3. Найкраща комбінація рим у терцетах. Для мене — ccd + ede. При такому порядкові забезпечується чоловіче закінчення при жіночій римі в початковому рядку, і навпаки: жіноча клаузула останнього вірша при чоловічій у першому.

4. Що краще: п’ятистоповий ямб чи шестистоповий? Я без найменших вагань висловлююсь за п’ятистоповий. Шестистоповий вірш — сумна необхідність, напр., при передаванні Ередія. Як умістити сонет із «Трофеїв» в 146, 148 складах? Мимоволі, а інколи і свідомо берешся за 174, 176. Шестистоповий ямб, на мій погляд, одноманітніший, скучнить його глибока і фіксована цезура. Про це — в передмові до посмертного Бутурліна.

5. Щодо заборони повторюваних слів і неточних рим мушу сказати: «серці» і «терцій» — рима точна, а повторення: «Poor Yorick» у першому терцеті сонета не псує. Поняття точної рими в українській поезії — при неопрацьованості теоретичній і практичній цієї ділянки — евфонії — мусить бути трохи поширене, порівняно до російської. У сонеті Бажана «Залізнякова ніч» «третіх» — «кетяг», на мій погляд, рима цілком сонетна.

6. Архітектура терцетів. По-моєму, терцети можуть бути і окремими реченнями, і інтонаційними, замкнутими у собі кусками одного речення. Неприпустиме тільки одно: відсутність паузи по 1-му терцеті, напр., те, що є у мене в «Князі Ігорі».

Ще кілька слів про Ваші поправки до присланих мені сонетів. «Каравела» виграла фонетично, але остання терцетка трохи зблідла. «Святослав» виграв. «Alia Ередія» — виграв щодо словника, але останній рядок важкий (5 повносилих наголосів). «Тлінь забудь» — я б поставив «тлін», дві пом’якшені приголосні в закінченнях сусідніх слів роблять неприємне враження. «Жовтень» виграв. «Ех libris», мабуть, теж. А от у «Турнірі» мені шкода давнішого закінчення. Воно без порівняння яскравіше.

Сонетів своїх, крім «Камени» та антології «Українська поезія», я не друкував майже ніде, якщо не зважати на пару перекладів із Ередія («Забуття» і «Джерело юності» — в «Зорі» катеринославській) та одного (чи двох) ориґінальних в «Новій громаді». Після 1925 р. я ориґінальних віршів не друкував і майже не писав. 16 сонетів «Камени» — це приблизно третина того, що я маю. Нові сонети, писані після «Камени» (1921—1922 років) — «від лукавого». Майже всі вони знижені до розмовного тону, безобразові, часто — іронічні. Взагалі нічого спільного з ередіїзмом.

Але то матерія осібна, про яку краще поговорим докладніше і при іншій нагоді.

                                                                       Ваш М. З.

Вельмишановний товаришу!

Відповідаю на Вашого листа по пунктах.

1. Сонет як стилізація. При Ваших застереженнях це твердження не страшне, і я — чого доброго — пристав би на нього, — тільки ж тоді, бувши послідовним, треба безмежно поняття стилізації поширювати, переносячи його і на октаву, і на терцину, і на всі канонічні строфи, віддавна з певними жанрами пов’язані. А чи маємо право те робити? Чи можна назвати стилізацією «Дон-Жуана» Байронового, хоч написано його такими ж нібито октавами, як і «Визволений Єрусалим» Торквата Тассо? Строфою «Онєгіна» зложено і фривольну лермонтовську «Казначейшу», і патетично-учительного «Сковороду» Куліша. Та чи можна на цій підставі розглядати обидві поеми як «стилізацію» пушкінського роману?.. Так і наш теперішній сонет мало подібний до сонетів найстарших майстрів — де в ньому Петрарка, дю Белле? Все інше: змінилися думки, теми, образовий добір, ритміка навіть, хоч тут лишаються ті ж чотирнадцять рядків, ті самі катрени і терцети. Отже, чи не слід визначати явище стилізації незалежно від строфічних форм, щоб не заплутати справи?

2. Сельвінщина. «Пушторгу» я не відкидаю. Не люблю я тільки «Улялаєвщини» та «Рисі». Прикрі мені й теоретичні його розумування («Звезда», 1930, X—XI), і естрадно-рекламний характер його репутації.

3. Ваші нові сонети. На мій погляд, всі вони щонайменше стоять на рівні попередніх дванадцяти — дорівнюючи якісно кращим із них. Найбільше подобається мені перший, найліричніший — «Далеке». Він має прехорошу pointe наприкінці, про складність і простоту. Рима -валось (вал ось — здавалось), на мій погляд, враження не псує, але, можливо, декому, хто не любить гумору, надто в сонеті — вона покажеться не досить строгою. «Муцій Сцевола» для мене не такий цікавий: занадто хрестоматійний герой, з усіх підручників знаний, — як то він «dextram manum in faculum incensum ingecit» — правицю поклав на розпалене вогнище. До того ж Муцій Сцевола у Вас надто алегоричний. Надрукувати такий вірш — то значить не обтруситися з коментарів, «иносказательных» і «духовных». — Гекуба мені не заважає: нізвідки не видко, що Ви маєте на оці троянську Гекубу, а не сумарний (зовсім