Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Цього варто було очікувати.

— Звісно.

А як Умберто? Щасливий? Коли дон Херонімо викликав Умберто, той відчував, що віднаходив іншу частину себе, й лише так, раз на рік, він міг бути повноцінною людиною.

— Сигару?

— Ні, дякую, доне Херонімо, ні…

— Коньяку?

— Якби ж…

— Шкода…

То доктору Асулі не вдалося вилікувати його кислотність, біль, шлункові спазми? Шкода… терпіння. Він уже почав писати хроніку Ринконади? Ні… Ні, ще не почав, просто ці спазми, ця непримиренна кислотність, яка щоразу посилюється, коли він сідає, щоб викласти на папері якусь подію, біль, приковував його до ліжка на цілі дні… Звісно, структура його твору, персонажі, ситуації, якісь смішні деталі, якісь кумедні історії, — увесь цей світ уже кипів усередині його голови так, що виштовхував із неї все інше: більшість часу, — зізнавався дону Херонімо митець, яким він не вгавав захоплюватися, — він не розумів, щó є реальність — те, що всередині, чи те, що зовні; чи він вигадував те, про що думав, чи те, про що він думав, вигадувало те, що бачили його очі. Це був закритий світ, задушливий світ, який нагадував життя всередині мішка, коли ти намагаєшся прокусити джут, щоб вигризти собі вихід чи запустити повітря й побачити, де твоя доля — всередині, зовні чи ще десь, ковтнути трохи свіжого повітря, не обмеженого його марами… де починався ти і де ти припиняв бути іншими… Звідси й біль — це укус, який потрібен, щоб вийти чи щоб запустити повітря.

— Шкода, Умберто!

— Що вдієш…

Чому він тоді не вчиняв чогось радикальнішого? Наприклад, операцію делікатними руками доктора Асула, якому Умберто, здавалося, так довіряв. Можливо, це б змогло усунути його надокучливу виразку. Ні, ні, доне Херонімо, не все аж так погано. Там, певно, навіть не це, навіть не виразка, найпевніше — це одна з тих речей, які я собі вигадую у своїй неволі…

— Неволі?

— Так.

— У Ринконаді?

— Вона зовсім не схожа…

— Але набагато гарніша.

— Не знаю, мені бракує багатьох речей… Старих подвір’їв, коридорів, якими я любив прогулюватися, — їх мені бракує.

***

Емператрис наказала Басиліо збігати до Умберто, щоб повідомити його про те, що їм терміново треба зустрітися сьогодні за чаєм. Вона чекала його у своєму будуарі. Вона зустріла його сидячи за крихітним столиком, вирізьбленим у техніці маркетрі у вісімнадцятому столітті для доньки одного маркіза. Вона підвелася, щоб сердечно привітати Умберто, коли той зайшов. Зачіску її прикрашала квітка орхідеї з тканини, брови її були вискубані, а на синюватому макіяжі повік виблискували сріблясті веснянки, як на манекенниці з обкладинки останнього випуску «Воґ», який Умберто відсунув зі столика навпроти дивану, щоб Басиліо міг поставити туди тацю з ароматним лапсанґ-сушонґом[40].

— Чи вам більше до вподоби з жасмином?

— Ні, ні, дякую. Цей кращий для мого шлунка.

— Це «Твініґз[41]», вишуканий, правда?

— Так, вишуканий.

Емператрис сіла навпроти Умберто. Вона налила чай в обидві чашки і, після того як схрестила свої куці ніжки, дістала сигарету з пачки «Мальборо», затиснувши її між своїми зморшкуватими, ніби гвинтики, пальцями, чекаючи, поки співрозмовник її запалить. Нагнувшись, щоб зробити це, він помітив, що лоб Емператрис був зморшкуватішим, ніж зазвичай, щойно вона випустила перший клубок диму, він розслабився, через що оголилися слиняві ікла на обідку плоті по краях її морди.

— Що сталося, Емператрис?

— Нічого. Хіба я не можу запросити вас випити чаю без конкретної на те причини?

— Але ж Басиліо сказав, що це терміново.

— Басиліо завжди кудись спішить. Це щоб у нього було вдосталь часу пограти у футбол зі своїми дітками.

Умберто вперто не вірив у те, що вона запросила його просто так, несвоєчасно, посеред жаркого дня, просто щоб побути разом… Звісно, він сприймав це не лише як задоволення, але і як привілей. Лише коли Басиліо покинув будуар, Емператрис дозволила собі ще раз зморщити лоба й зізналася йому, що проблема дійсно була, але про неї мали знати лише вони вдвох, а тому вона наказала вірному Басиліо зателефонувати йому. Телефонна операторка, та що з величезними, як у кажана, вухами, постійно підслуховує, а тому…

— Що сталося, Емператрис?

— У Боя зелений пронос.

— Тоді треба, щоб його негайно оглянув доктор Асула, Емператрис, це серйозно, подзвонімо йому, так не має бути, де ж той телефон…

— Заждіть…

Груди Емператрис здригнулися, чи то від неймовірної таємниці, яку вона мала йому відкрити, чи то від того, що вона була так близько до нього в рожевому будуарі. Хай доктор Асула зажде. Вони мали спочатку поговорити вдвох. Було очевидно, що в останній рік, коли зникла потреба в постійних операціях і щоденному нагляді, доктор Асула суттєво втратив до Боя інтерес. Правда полягала в тому, що його місія була виконана. Чому він не повертався до досліджень у своєму інституті в Більбао, за яким, як він нам не втомлювався повторювати, так сумував? Очевидно, що торік він мав інтрижку з однією з цих найтовстіших жінок на світі, які юрмляться по Ринконаді…

— І тепер, коли вони посварилися, Умберто, він лізе до всіх, навіть до Берти, яка, як вам відомо, не відчуває нічого нижче за пояс: він переспав із бідолашною Бертою, коли та напилася на забаві, яку ми влаштували з нагоди дня народження брата Матео…

— Мене не було на тій вечірці…

— Ні, ви не ходите на вечірки. Кажу вам, я робитиму так само. Нам із вами треба мати світлі голови, навіть якщо всі інші їх утрачають.

«Нам із вами» — Емператрис замишляла підступну симетрію. Вона натякала йому про неї вже давно легкими доторками своїх грудей, коли він підходив до неї, цим запрошенням, цими дрібничками, які він любив, наприклад, чаєм лапсанґ-сушонґ, який було досить важко дістати, чи платівкою 15 квартету Бетховена у виконанні квартету Єне Лейнера[42], його улюбленою версією, на день народження. Але це було вперше, коли проголошувалася ця пара — «ми з вами».

— У будь-якому разі доктор Асула в такій скруті…

— Ні, Умберто…

Він був певен, що це були хитрощі Емператрис, спрямовані на виключення всіх інших. На початку між потворами першої категорії існувала рівність: вони влаштовували бенкети, костюмовані вечірки, плюскалися в басейні, обідали на буколічних пікніках, на які запрошували всіх. Згодом, завдяки запрошенням Емператрис на чаювання, з’явилася «еліта», яка з часом почала ставати все обмеженішою, аж доки з неї не виключили Берту й Мельчора, з якими Емператрис уже майже не