Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Аналогічно бактерія холери викликає у своєї жертви нестримну діарею, в результаті якої вона потрапляє у джерела води, якими користуються потенційні нові жертви, тоді як вірус, що викликає корейську геморагічну гарячку, викидається із сечею мишей. Та якщо говорити про модифікацію поведінки носія, то ніщо не зрівняється з вірусом сказу, який не лише проникає у слину зараженої собаки, а й доводить її до божевілля, спонукаючи кусати і тим самим заражати багатьох нових жертв. Зате в плані фізичних зусиль, які мікроб докладає зі свого боку, гран-прі дістається черв’якам, як-от анкілостомі і шистосомі, які активно риють нори у шкірі жертви, потрапивши на неї з води або землі, куди їхніх личинок випорожнила зі своїми фекаліями попередня жертва.

Отже, із нашого погляду генітальні виразки, діарея і кашель — це «симптоми хвороби». Із погляду бацил це — розумні еволюційні пристосувальні стратегії для їх поширення. Ось чому бацили зацікавлені викликати у нас «нездужання». Але чому в мікробів розвинулася відверто програшна для них самих стратегія вбивати своїх носіїв?

Із погляду мікробів це лише непередбачений наслідок (хоча нас це мало втішає) викликаних ними симптомів у носія, які сприяють ефективному перенесенню збудника. Так, якщо хворі на холеру не отримують медичної допомоги, вони можуть кінець кінцем померти від нестримної діареї, виділяючи до десяти літрів рідини на день. Однак принаймні якийсь час — доки носій холери ще живий — бактерія має вигоду від масових викидів у водогони або інші джерела води, якими користуються її подальші жертви. Якщо в такий спосіб кожна жертва заразить в середньому більш ніж одну нову жертву, бактерія поширюватиметься навіть попри смерть її початкового носія.

На цьому припинимо наш безпристрасний огляд інтересів мікробів і повернімося до роздумів про наші корисливі інтереси: аби лишитися живим і здоровим, найліпше, що можна вдіяти, — вбити кляту бацилу. Одна з поширених наших реакцій на інфекцію — виникнення гарячки. І знов-таки ми зазвичай розглядаємо гарячку як «симптом хвороби», неначебто вона виникає, не виконуючи жодної функції. Проте регулювання температури тіла перебуває під нашим генетичним контролем, і її зміни не відбуваються випадково. Деякі мікроби чутливіші до тепла, ніж наші тіла. Піднімаючи температуру свого тіла, ми, по суті, намагаємося «запекти» бацили до смерті раніше, ніж вони «спечуть» нас.

Інша поширена реакція — мобілізація нашої імунної системи. Білі кров’яні тільця нашого тіла активно вишукують і вбивають чужорідних мікробів. Спеціальні антитіла, які ми поступово формуємо проти конкретного мікроба, роблять менш імовірним повторне зараження після одужання. Як ми знаємо із досвіду, існують деякі хвороби, приміром грип і застуда, проти яких ми маємо лише тимчасову опірність; через деякий час ми можемо підхопити їх наново. Втім, проти інших хвороб, зокрема кору, епідемічного паротиту, краснухи, коклюшу і нині ліквідованої віспи у нас під час першого зараження виникають антитіла, які забезпечують імунітет на все життя. У цьому й полягає суть вакцинації: шляхом уведення в організм мертвих або ослаблених штамів мікроба стимулюється вироблення антитіл, але при цьому організм не проходить через процес справжнього нездужання.

На жаль, деякі особливо тямущі мікроби не відступають перед нашим імунними лініями оборони. Одні навчились обманювати нас, змінюючи свої молекулярні частини (так звані антигени), що їх розпізнають наші антитіла. Невпинна еволюція або поява нових штамів грипу, які містять видозмінені антигени, пояснює, чому, підхопивши грип два роки тому, ми не застраховані від іншого штаму хвороби в цьому році. Малярія та сонна хвороба — ще слизькіші клієнти завдяки здатності швидко змінювати свої антигени. До найбільш вивертких належить СНІД, який виробляє нові антигени, навіть поки перебуває в тілі одного носія. Завдяки цьому він кінець кінцем долає його імунну систему.

Наша найповільніша захисна реакція — через природний добір, який змінює частоту генів у наших популяціях від покоління до покоління. До майже будь-якої хвороби в одних людей виявляється краща генетична опірність, ніж в інших. Під час епідемії люди із генами, які забезпечують опірність проти конкретного мікроба, мають кращі шанси вижити, ніж люди, яким бракує таких генів. Як наслідок, ті людські популяції, які в ході історії багато разів наражалися на конкретний патоген, містять більшу частку людей, які мають гени опірності проти нього, — лише через те, що безталанні особи, які не мали відповідних генів, мали гірші шанси вижити і передати свої гени дітям.

Не дуже втішно, — мабуть, знову подумали ви. Така повільна еволюційна реакція не зарадить генетично вразливому індивіду, який уже помирає від хвороби. Однак вона гарантує, що людська популяція загалом стає дедалі ліпше захищеною від патогена. До прикладів такого генетичного захисту (за чималу ціну) належить стійкість до малярії, туберкульозу та бактеріальної діареї, яку чорним африканцям, євреям-ашкеназі та північноєвропей- цям відповідно забезпечили гени серпоподібноклітинної анемії, хвороби Тея-Сакса та кістозного фіброзу.

Одне слово, наші контакти із більшістю біологічних видів, наприклад пересмішником, не викликають «нездужання» у нас або пересмішника. Ні нам, ні пересмішникам не доводиться виробляти способи захисту одне від одного. Таке мирне співіснування стало можливим через те, що пересмішники не покладаються на нас у справі поширення своїх малят або використанні наших тіл для харчування. Натомість пересмішники харчуються нектаром і комахами, яких вони знаходять за допомогою власних крил.

Але мікроби знаходять собі поживу всередині наших тіл і не мають крил, щоб діставатися до тіла нової жертви, тільки-но попередня жертва померла або виробила опірність. Тому в багатьох із них еволюційно розвинулися різні дотепні трюки для перенесення від однієї жертви до іншої, і багато з цих трюків ми переживаємо як «симптоми хвороби». Своєю чергою ми виробили свої контртрюки, на які бацили відреагували новими контрконтртрюка- ми. Тож ми і наші патогени тепер захоплені у вир нестримного еволюційного змагання, в якому ціною поразки є смерть, а роль арбітра виконує природний добір. Розгляньмо тепер форму змагання: це блискавична чи партизанська війна?

Припустімо, що хтось підраховує кількість випадків певних інфекційних захворювань на якійсь географічній території та спостерігає, як їхня кількість змінюється з часом. У результаті буде отримано моделі, які сильно відрізняються від хвороби до хвороби. За деяких захворювань, як-от малярія або анкілостома, на зараженій території нові випадки виникають кожного місяця і щороку. Натомість так звані епідемічні хвороби довгий час не проявляють ознак існування, потім проноситься ціла пошесть, а тоді на якийсь час знову настає затишшя.

Серед усіх епідемічних хвороб грип найвідоміший для більшості американців. І деякі роки бувають особливо недобрими для нас (але добрими для вірусу грипу). Епідемії холери настають через більші проміжки часу, наприклад,