Читати книгу - "Vivat Academia!"

«Фуф, — подумки видихнула Ляна, — принаймні, він не намагається вибачатися і виставляти мене беззахисним дівчиськом, у якого вкрали його перший поцілунок».

Чомусь більш за все Ляну лякала можливість саме такого розвитку подій. Та скидалося на те, що Слов’ян був як вона — без зайвих комплексів.

— Спочатку скажи, хто ти, — запропонувала Ляна. — У тебе десять одиниць за шкалою Олбрайта. Це небачений показник.

— Я не знаю, хто я, — похитав головою Слов’ян. — Не пам’ятаю. Я прийшов до тями у цьому лісі півроку тому і знав тільки те, що стосувалося винищування істот. Потім я згадав своє ім’я. І ще — те, що мені потрібно зробити щось у Місті. Дуже важко згадати, що саме. Я намагаюся, але… До того ж, я почуваюся так, наче ще не час це робити. Пізніше. Не зараз.

— Як дивно, — зауважила Ляна, — я теж пам’ятаю себе лише з того моменту, як прийшла на вступні тести в Академію. Коли я вступила, мені зробили документи замість «загублених», видали кредитку… Але я нічого не знаю зі свого минулого. Тільки пожежу пам’ятаю, — Ляна нахмурилася. Вона сказала більше, ніж збиралася. Слов’ян викликав у неї незрозумілу довіру. Це при тому, що вчора він ледь її не вбив.

— Пожежу? — стрепенувся Слов’ян. — Знаєш, у лісі часто виникає попелище… Одне й те саме, тільки в різних місцях.

— Знаю, — погодилася Ляна. Подивилась на свою праву руку. Ніякого болю, ніяких чудернацьких відчуттів. — Слухай… коли у тому будинку з істотами ти взяв мене за руку, що ти відчув?

Слов’ян замислився. Потім повільно промовив:

— Це… як блискавка.

— Блискавка? — не зрозуміла Ляна. Потім згадала — вона колись бачила такі на мислестрічках. — Тут така справа… Півроку тому у мене була практика в Чорному Секторі, — почала Ляна. Слов’ян пильно дивився на неї: тільки й залишалося, що переповісти йому історію про своє перше зіткнення з істотами — всю як є, без купюр. Ляна й не припускала, що зможе так легко повідати комусь про свою правицю. Вона зберігала цю маленьку таємницю вже півроку — і тут раптом виклала її хлопцеві, якого знала менше доби.

— То тепер істоти вважають тебе своєю очільницею? — запитав Слов’ян, коли Ляна закінчила свою достатньо тривалу розповідь.

— Учора мені здалося, що ти хочеш мене вбити через це, — зізналася дівчина.

— Але ти сказала — твоя рука більше не болить, — сказав Слов’ян. — Може, ти вже не маєш до істот жодного стосунку.

— Я так не думаю, — заперечила Ляна. — Мені здається, це тимчасове полегшення. І відбулося воно поруч із тобою.

— Мені також стало краще, — зненацька сказав Слов’ян.

— У якому сенсі? — запитала Ляна.

— Коли ти поруч, напруга у мені щезає, — просто відповів Слов’ян.

Хоча нічого особливого він начебто не сказав, Ляна відчула, що починає червоніти.

— Я до озера, — сказала дівчина, швидко підводячись і хапаючи свій одяг та взуття, що лежали поруч. Рухатися було набагато легше, ніж коли вона прокинулася, та й на душі значно полегшало — акурат після розмови зі Слов’яном. — Якщо передумаєш і захочеш мене вбити — попереджай. А взагалі — відвернися.

Намагаючись не думати про безглуздя власних слів, чи про те, що буде, як Слов’ян не відвернеться, Ляна підійшла до озера, стягнула сорочку і, лишивши на березі свої речі, увійшла до води.

Вона підготувалася до того, що відчує холод, проте вода виявилася теплою. Рану на правій руці защипало.

Коли Ляна занурилась у воду по груди, її наздогнав голос Слов’яна:

— Я згадав. «Біврьост» перекладається як «райдужний міст».

Ляна тільки пхикнула.

Лісове озеро виявилося неглибоким. Для того, щоб плавати, тут теж було замало місця, тому Ляна, зайшовши у воду по плечі, просто постояла так якийсь час. Слов’ян її приємно здивував — він відвернувся від озера і почав збирати речі.

Слов’ян був не першим, хто намагався дізнатися справжнє Лянине ім’я. Вона сама перебрала безліч варіантів — Вірляна, Горляна, Стріляна, Роксоляна, — але жодне із можливих імен не видалося дівчині знайомим. Врешті, як Людмила у скороченні ставала Люсею, Аспазія — Асею, а Річарда та Едуарда могли називати Діком і Недом відповідно, то чи є чому здивуватися? А імен у Місті і передмісті було безліч — не здогадаєшся.

— Що ви робите в Академії? — не обертаючись, запитав у Ляни Слов’ян. — Вивчаєте мислестрічки?

— Це не найважливіше. — Щиро кажучи, Ляна була здивована, що він знає про мислестрічки. — Головне — створити… візерунок. Свій.

— Візерунок? — Слов’ян так-таки не розумів, що мається на увазі під цим словом, а Ляна не була певна, що зможе пояснити.

— Це Слова. — Вона все ж спробувала. — Слова складаються у майже зримий візерунок. І це дозволяє… вплітатися у світ. Щось змінювати. Всі роблять це по-різному. Твої стрічки з долонь — теж вивільнення візерунку.

Під час пояснень Ляна почала розмахувати руками, що призвело до виникнення досить голосного плюскоту. Втім, розмові це не завадило.

— Я читаю вірші, — заперечив Слов’ян. — Нічого не креслив. Це тільки захисні кола креслять.

— Вірші, — Ляна пригадала: саме це слово Слов’ян використав у розмові з Устиною, — це як?

Дивно — вона більше не рухалася, та плюскіт чула все одно.

Слов’ян мовчав так довго, що Ляна вже думала — не відповість, а тоді зміненим голосом продекламував:

— Місто гудеє дзвоном північним, ронить предмістя сльози одвічні, в Чорному Секторі знову — калічні, ліс нас відновить і пустить до січі…

— Неймовірно, — перебила його Ляна, не бажаючи відчувати трепет, що був почав зароджуватися в ній. — Щось таке я думаю, коли…

Вона не встигла договорити: наступної миті озеро збурилося. Вода ставала все більш гарячою, наче ось-ось мала скипіти.

Ні, вона не скипіла. Замість цього вода ближче до берегів озера почала палати. Ляна роззявила рота: чого-чого, а такого вона не могла чекати.

«Як же я тепер звідси вийду?»

Тим часом полум’я поширювалося. Певно, щось відчувши, Слов’ян повернувся до озера. Він зреагував набагато швидше за Ляну, котра і помислити не могла, наче вода може горіти.

Підхопивши з трави ковдру, на якій Ляна прокинулася, Слов’ян завернувся в неї і кинувся крізь полум’я. Цей його вчинок змусив дівчину оговтатися. Невже вона дозволить Слов’янові зробити все замість неї? Ляна хотіла