Читати книгу - "Ти нікому не розкажеш, Олекса Мун (Alexa Moon)"

— Якщо я скажу, що з тобою в нас нічого не вийде. Я насильно не житиму з тим, хто мені не приємний.

— Я не збираюся завтра ж винаймати квартиру і починати спільне життя. Я ж говорю — потрібен час. А якщо ні — то так і бути. Тільки не з ним. Не з цим психом. — Заглядає мені у вічі. Погляд з під чола, здається не особливо щирим.

— Я не позбавлю дитину батька! — вимовляю абсолютно не подумавши.

Не знаю, що на мене найшло? Бажання якнайшвидше позбутися цієї людини навіки? Не знаю... Судячи як змінюється обличчя співрозмовника, сказала я це дарма.

Валік дивиться на мене своїм похмурим поглядом. Пропалює в мені дірку, сподіваючись побачити там брехню.

— Повтори, — прикриває очі й смикає головою, наче відмахується від правди. Піддається всім корпусом уперед.

— Я чекаю на дитину… від Аріса.

— Дурня! — хитає головою й починає розтирати перенісся.

У цей момент на вулиці лунає автомобільний гудок. Смикаюся від різкого гучного звуку. Звук не припиняється до тих пір, поки ми обидва не повертаємо голови до вікна.

На парковці, за кілька кроків від кафе, виблискує на сонці глянсовий Камаро, а через не затоноване лобове скло на мене дивиться Він. Аріс.

Під його очима залягли темні кола. Волосся скуйовджене, руки міцно обхопили кермо. Він терпляче чекає. Серце мені підказує, що його терпіння закінчується. Скільки він там чекає?

— Мені час, — підхоплююсь, закидаючи сумку на плече. Протискаюся між стільцем та столом та всупереч застережливим вигукам Валіка, швидко йду до виходу.