Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

Рене-Жан, скінчивши, пошкріб ложкою дно миски і сказав з гідністю:

— Я виїв свій суп.

Це вивело Жоржєтту з замріяності.

— Пупуп, — сказала вона.

І, побачивши, що Рене-Жан уже поїв, а Гро-Ален їсть, теж узяла миску, що стояла біля неї, і стала їсти, підносячи ложку частіше до вуха, ніж до рота.

Часом вона відмовлялася від цивілізації і їла пальцями.

Гро-Ален, за прикладом свого брата, вишкріб дно миски, потім кинувся до Рене-Жана, і вони стали бігати по кімнаті.

II

Раптом унизу надворі почулися з боку лісу звуки ріжка — суворі й владні. Зверху, з висоти башти, відгукнулась сурма. Цього разу ріжок питав, а сурма відповідала.

Вдруге заграв ріжок і вдруге озвалась сурма.

Потім знизу, від узлісся, пролунав далекий, але виразний голос:

— Розбійники, здавайтесь. Якщо ви не здастеся до заходу сонця, ми будемо штурмувати.

Другий голос, схожий більше на рев, відповів:

— Штурмуйте!

Голос знизу продовжував:

— Постріл з гармати за півгодини до штурму буде останнім попередженням.

А голос зверху повторив:

— Штурмуйте.

Людські голоси не доходили до дітей, але звуки ріжка й труби розносяться вище й далі. При першому ж звукові ріжка Жоржетта перестала їсти й витягнула шийку, прислухаючись. При звуках сурми вона поклала ложку. При другому сигналі ріжка вона підняла правий вказівний пальчик і стала помахувати ним, відзначаючи переливи й перерви в звуках ріжка та сурми. Коли сурма й ріжок замовкли, вона задумалася з піднятим у повітря пальчиком і пролепетала неголосно:

— Мізика.

Вона хотіла, певно, сказати: музика.

Двоє старшеньких не звернули уваги на переговори труби й ріжка. Всю їхню увагу привертало спостерігання мокриці, яка лізла на підлозі. Гро-Ален перший побачив її і закричав:

— Звірятко!

Рене-Жан підбіг до нього.

Гро-Ален спитав:

— Воно кусається?

— Не вбивай його, — сказав Рене-Жан.

І обидва заходилися розглядати мандрівницю.

Жоржетта тимчасом доїла суп і шукала очима своїх братів. Рене-Жан та Гро-Ален були в заглибині біля вікна, нахилившись над мокрицею, торкаючись головами одне одного. Вони затаїли віддих, щоб не сполохати «звірка», який спинився і не ліз далі, мало задоволений з такої уваги.

Жоржетта, побачивши, що брати щось розглядають, і собі схотіла подивитися. Їй не легко було добратися до них, проте вона зважилася. На дорозі було багато перешкод. На підлозі валялося чимало речей: то перекинута табуретка, то купа паперу, а далі порожні ящики, нагромадження усякої всячини, і все це треба було обходити, як човен обходить підводні камені.

Найперше треба було вилізти з колиски. Потім вона пустилися між рифами, пробираючись у вузьких проходах, відіпхнула дорогою табуретку, проповзла між двома скринями, перелізла через товстючу зв’язку паперів, на силу видряпавшись нагору з одного боку і скотившись з другого, і врешті вибралася, як сказав би моряк, у чисте море, тобто досить вільний від речей простір кімнати, де їй не загрожували більше ніякі небезпеки. Тут вона сміливо рушила далі, перейшла цей простір на чотирьох з швидкістю кошеняти і наблизилась до вікна. Але тут натрапила на серйозну перешкоду: велика драбина, що лежала під стіною, закривала віконну заглибину, утворюючи ніби мис між Жоржеттою і її братами. Вона спинилась і, подумавши трохи, вирішила, що робити: схопившись своїми рожевими пальчиками за один із щаблів, — вони були тепер вертикальні, бо ж драбина лежала на боці, — спробувала підвестися на ноги, але впала. Спробувала ще раз і знову впала. За третім разом їй удалося встати. Тоді вона заходилася пробиратись вздовж драбини від щабля до щабля, хапаючись за них обома руками. Дійшовши до кінця, вона поточилась, але, схопившись рученятами за кінець величезного стояка драбини, випросталась, обійшла мис, глянула на Рене-Жана та Гро-Алена і засміялась.

III

Рене-Жан підвів голову і теж засміявся до Жоржетти, а за ним став сміятися і Гро-Ален.

Жоржетта підсіла до братів.

Мокриця, скориставшись тим часом, коли вони сміялися, зникла. Та настали інші цікаві події.

Насамперед з’явилися ластівки.

Певно, десь близько були під виступом даху їхні гнізда, і присутність дітей їх турбувала. Описуючи в повітрі великі кола, вони пролітали зовсім близько біля вікна, їхнє ніжне весняне щебетання привернуло увагу дітей.

Мокрицю враз забули. Жоржетта показала пальчиком на ластівок і скрикнула:

— Тата.

Рене-Жан поправив її:

— Ех ти, мала. Треба казати птаська, а не тата.

— Тася, — сказала Жоржетта.

І всі троє розглядали ластівок.

Потім влетіла бджола.

Влетіла з великим шумом, гула голосно і немов казала: «От і я! Оце побувала у троянд, а тепер прилетіла відвідати дітей. Що тут діється?»

Бджола — це господиня: вона співає, а іноді й бурчить.

Як тільки бджола влетіла, троє малюків не відводили від неї очей. Бджола облетіла всю бібліотеку, заглянула в усі закутки, літаючи з таким виглядом, наче була дома, в своєму власному вулику. Відвідала, крилата й співуча, всі шафи, заглядаючи крізь скло на заголовки книг, немов уміла читати. Закінчивши свій огляд, полетіла.

— Пішла до себе додому, — сказав Рене-Жан.

— Це теж звірятко, — сказав Гро-Ален.

— Ні, — заперечив Рене-Жан, — це муха.

— Муха, — повторила Жоржетта.

Гро-Ален, що знайшов на підлозі шворку з вузлом на кінці, узяв її за другий кінець між пальці і став крутити круг себе, з глибокою увагою дивлячись на її рух.

Жоржетта, що знову перетворилася на чотириногу істоту, пустившись далі в звивисту подорож, натрапила на підлозі на старе крісло із поїденою міллю оббивкою, крізь дірки в якій стирчав кінський волос. Вона спинилася біля крісла, розширюючи дірки і зосереджено витягаючи з них волос.

Раптом вона підняла палець, що означало: «Слухайте».

Обидва хлопці повернули голови.

Знадвору почувся неясний і далекий гуркіт. Мабуть, нападаючий табір провадив якісь стратегічні переміщення в лісі: іржали коні, били барабани, стукали колесами зарядні ящики, бряжчали ланцюги, перегукувалися військові ріжки, — ця суміш воєнних звуків зливалася в якусь гармонію. Діти слухали, як зачаровані.

— Це бозя гримить, — сказав Рене-Жан.

ІV

Шум ущух.

Рене-Жан лишився задумливим.

Як складаються думки в цих маленьких головах? Які таємничі рухи стаються в їхній такій невиразній, ще й короткій пам’яті? Може, в мозку цієї любої замисленої голівки сплив спогад про якийсь незвичайний, подібний до теперішнього шум у той час, коли лежав він у ліжку і бачив над собою чиюсь ніжну усмішку, якої він не бачить більше. Рене-Жан прошепотів: