Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Схоже, не брехав ні слуга, ні лікар — Конрада фон Рітца справді лихоманило. Накритий до підборіддя хутряною ковдрою, так що видно було тільки бліде обличчя, фогт лежав на тапчані поруч із каміном і споглядав, як жваво танцюють язики полум'я на сухих березових дровах.

  — Перепрошую, панове, що не піднімаюся вам назустріч… — промовив він тихо, вивільняючи з хутра руку і роблячи запрошуючий жест. — Сідайте, де забажаєте. Не обов'язково поряд. Розумію… жар від каміна влітку приємний лише хворим чи пораненим.

Очі храмовника неприродньо блищали. Мабуть, лікар влив у фогта якесь знеболювальне зілля. На спирті. А може, здалося і це лише відблиски полум'я.

— Тим паче, що ви не про моє самопочуття прийшли довідатися, — продовжив фогт.

— Я саме за цим, — прогудів Борн із Берліна. — І тепло теж люблю.

Потім підтягнув важкий стілець ближче до ложа і вмостився з таким виглядом, ніби збирався оселитися тут, при цьому безцеремонно штовхнувши фон Рітца в бік.

— Конраде, друже… Якщо ти не звернув уваги, то вже ранок. Вели згасити свічки та розсунути штори. А то всі ці воскуріння та пахощі нагадують будуар, а не кімнату лицаря. Хоч і храмовника.

Говорив він, як і раніше, на повний голос, так що командору не довелося повторювати. Декілька молодих хлопців, непомітних у своїх темних шатах, вислизнули з потаємних місць і зайнялися світильниками та вікнами.

— Що твій Абдурахман каже? — продовжив розпитувати бранденбуржець. — Скоро у сідло?

Ми з Лисом поводилися скромніше. Хоча, за логікою, саме нам належало право голосу. Як переможцям. Вибрали місця біля стіни, щоби за спиною ніхто не маячив. Та й то сів тільки я. Капітан продовжував стояти.

— Про моє здоров'я згодом, — зупинив Борна фогт. — Спочатку обговоримо умови викупу.

Після того, як хрестоносець остаточно усвідомив, що душа його, принаймні зараз, у безпеці, пихатості та самовпевненості в ньому стало набагато більше. Незважаючи на програний поєдинок і досить серйозне поранення, фон Рітца аж надимало від власної значущості. Ще б пак — він тут цілий командор Ордену, а я, в його очах, не зрозумій хто в ведмежій шкурі… Якщо так і далі піде, то не я йому — він мені умови ставити почне.

  Значить, збиватимемо пиху. Поки не приросла.

Бачачи, що хрестоносець чекає на відповідь, я зобразив на обличчі повну байдужість і з лінню почав розглядати апартаменти. Треба зауважити, облаштовані з повним несмаком. Оскільки, як я прикинув, обстановка мала одну єдину мету — продемонструвати хоробрість і удачливість господаря. На битві та на полюванні. Через це інтер'єр переобтяжили різноманітним металобрухтом у вигляді щитів та зброї. А на вільне місце натикали опудала звірячих голів. Рогатих і ікластих.

— Маркграфе Айзенштайн, я до вас звертаюся! — Фогт підвищив голос. — Чи готові ви назвати ціну?

— Що гроші… — знизав я плечима. — Тлін і порох... Дрібниця, в порівнянні з честю і гідністю. Бо сказано: «…скоріше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж багатій потрапить у царство небесне…»

Відповідь можна було розцінювати як звичайне філософствування і як натяк. Нехай храмовник ще трохи помучиться у незнанні.

— Якщо ви розраховуєте, що після перемоги стали власником замку, маркграфе… — нервово засіпався на лежанці фон Рітц, — то вимушений розчарувати. Я не звичайний дворянин і Розіттен не моя власність. Це замок Тевтонського ордена. І щоб стати його господарем навіть убити фогта мало, не те що полонити. Вам доведеться битися з кожним храмовником. А зараз тільки в Розіттен понад тринадцять повноправних братів!

Погрожуємо, значить? Тонкий натяк на товсті обставини. Типу, бери що дають і дибай звідси поки цілий, а то нарвешся.

Я вдав, що виринув із глибокої задуми.

— Повір, Конраде, якщо метою буде лише замок, то пара дюжин хрестоносців мене точно не зупинить. Але я, незважаючи ні на що, не за цим у Розіттен прийшов. І на поєдинок тебе викликав лише для відвертості. Адже інакше, ти ніколи правди не відкрив би. А маскарад — лише хитрість. До чого зайва кров? Та й веселіше. Чи не так?

— Це точно… — буркнув лицар. — Жарт тобі вдався. Навіть я повірив.

— Я щось пропустив? — пожвавішав бранденбурзький лицар.

— Потім... — зупинив його фогт. — Я все ж таки хочу зрозуміти: навіщо фон Айзенштайн напав на нас? Адже спочатку ви все-таки перебили варту, поєдинок був згодом.

— Тільки зв'язали, — замість мене відповів Лис. — І кнехти, і лицарі майже всі живі. Окрім тих двох, що загинули спочатку.

Я витримав невелику паузу та відповів на головне запитання. Навряд чи фон Рітца всерйоз займала участь загиблих стражників.

— За справедливістю, фогте. І щоб помститися за зневажену честь. Закони лицарства дають змогу тому, хто сам не може боротися, наймати Захисника. А доля Юранда зі Спихова показала, що закликати до відповіді хрестоносця можна лише в тому випадку, якщо зумієш його притиснути до стіни. І краще мечем...

— Що?! — храмовник трохи підвівся. — Ти знову говориш про ту, невідому мені наречену? Я думав, ми це вже з'ясували. Чи тобі недостатньо мого слова?

— Майже… Проблема в тому, Конраде фон Рітц, що твоє слово зараз стоїть проти слова людини, якій я довіряю значно більше.