Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Це образа!

— Годі, гер фогт! — я встав і ступив до нього. — Не треба намагатися повторити старий трюк. Який уже одного разу звільнив замок від огляду людьми князя Вітовта.

Лицар спершу подивився на нас з Лисом, а потім на Борна з таким подивом, що в моїй душі знову заворушився сумнів.

— Люди Вітовта у замку Розіттен? Коли? Без мого відома?.. — він озирнувся, наче шукав поглядом того, хто міг би йому відповісти.

— Хочеш сказати… — я починав потихеньку закипати. Терпіти ненавиджу відчувати себе йолопом, виставленим на загальне посміховисько. — Хочеш сказати, що цієї зими княжі дружинники не шукали тут наречену лікаря з Янополя? Ту саму дівчини, про яку тепер питаю і я?

— Клянуся Господом Богом і вінцем Діви Марії, — розмашисто перехрестився храмовник, — все це якесь безглузде непорозуміння. Орден уклав мир із Литвою. І жодна дівчина не варта того, щоб порушити слово дане Гросмейстером. Навіть якби я не був... — тевтонець замовк, підбираючи інші аргументи. — Для цього треба бути цілковитим безумцем! Тому що князь може забути про чужу наречену, а Великий Магістр ніколи не вибачить непокори. І на ослушника чекає таке покарання, що краще самому повіситись і шукати притулку в Пеклі. Тож якби я мав до викрадення хоч якесь відношення, а князь про це дізнався... Дівчину не його люди почали б шукати, а дізнавачі Ордену.

От зараза, бреше і не червоніє. Ну, ну, не на того натрапив.

— А як же Юранд зі Спихова? Чи історія з його дочкою теж наклеп? Щось не дуже тоді ваш Гросмейстер перейнявся порушенням угоди.

Храмовник відвів погляд.

— На жаль, це правда. Але не вся, адже й польський лицар багатьох братів у Марієнбурзі вбив… А його, хоч і скалічили, але живим відпустили.

— Взимку? — Борн із Берліна раптом ляснув долонею по коліна. — Стривай, Степане! Ти сказав: «Дівчину в замку шукали взимку»? Цією чи минулою?

— Цією.

— Тоді ти матимеш два слова проти одного. Знай, я гостював у Конрада з Різдва. І готовий присягнути на розп'яття, що за весь цей час людей Вітовта тут не було.

— А до Різдва хіба не зима? — мені не хотілося вірити почутому.

— Піст… — прошепотів мені на вухо Лис.

Він знав, що його пан чужинець і встиг звикнути до того, що я плутаюсь у багатьох повсякденних речах.

— Різдвяний піст триває сорок днів і починається наприкінці осені. Тож весілля не могло бути раніше ніж на свята. Я не став би ручатися за фогта, але лицар Борн з Берліна відомий своєю прямотою. І якщо бранденбуржець каже, що був усю зиму тут, можете не сумніватися: це правда. Не розумію, чому батько ігумен обдурив вас… Але, якщо дівчину справді викрали, ми шукаємо її не в тому місці.

— Бачу, Степане, що Фрідріх тобі все пояснив, — тихо промовив лицар Борн, дивлячись мені в очі. — Це так. Я збрехав у житті один раз. Коли волею батька сказав біля вівтаря «Так!». З того часу блукаю світом, намагаючись відвідувати родовий замок якомога рідше. І пам'ятаючи про неминучу розплату, завжди кажу лише правду. І повторюю: жодної дівчини у вінчальній сукні і тим більше людей князя Вітовта цієї зими я в замку Розіттен не бачив. Амінь.

«Картина маслом «Припливли»…