Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Мовчки обійшовши лежанку з пораненим, я підійшов до каміна, взяв коцюбу і поворухнув дрова. Бухнуло полум'я, злетіли іскри, хвиля жару вдарила в обличчя, і ранкові сутінки, що все ще трималися в кімнаті, метнулися по кутах і під стелю, звідки знову почали сповзати по стінах, коли вогонь вщух. Почекавши трохи, я підкинув нове поліно і стежив, як облизують його язики полум'я, скручується і яскраво згоряє береста, а висушене, біле, наче розпечене, дерево раптом спалахує, обвуглюється, перетворюючись на попіл.

Треба було щось говорити, приймати рішення, а я дивився у вогонь і ніяк не міг зібратися з думками, що розповзалися на всі боки, як хробаки з перевернутої банки.

Грубо кажучи і м'яко висловлюючись: «Ох і дурять нашого брата». Якщо одна людина каже: «біле», а друга божиться: «чорне», — зрозуміло, що хтось із них бреше або дальтонік. Або сам став жертвою обману. Питання лише: хто саме? Як відрізнити правду від кривди?

Логічно розмірковуючи, що я полізу в Розіттен, щоб притягти фон Рітца до відповіді, ніхто не знав. Оскільки кілька днів тому я не лише не підозрював про існування брата Себастьяна та його нареченої, але навіть не припускав, що можу скористатися порталом. Значить, Конрад і Борн не могли змовитися, як відповідати на мої запитання.

Окрім того, подібна змова припускала, що фогт Ордену заздалегідь знав, що буде переможений у поєдинку, а це точно ні в які рамки не влазить. Хоч у Прокрустове ложе… Зарозумілий тевтонець, який не бажає змиритися з поразкою навіть за фактом, лежачи з пошкодженою ногою, завчасно планує з іншим хоробрим лицарем, про що вони говоритимуть, коли його переможуть. Маячня? Ще яка.

Але, за такого розкладу, доведеться визнати, що мене обдурив настоятель монастиря. І не лише він! До мене раптом дійшло, що історію про напад на весільний потяг першим розповів Митрофан. А підозрювати ченця у здатності до обману, навіть не параноя — шизофренія. Ні, не сходяться кінці з кінцями.

— Конраде, у мене щось у горлі пересохло, — перебільшено жваво вигукнув бранденбуржець. Мабуть, моє мовчання надто затяглося. — Чи не розпорядишся принести вина? Та й поснідати, взагалі-то не завадить. Як вважаєш, Степане? Готовий посперечатися на свій міланський шолом, що ти зараз один легко здолаєш смаженого кабанчика. Особливо якщо командор не включить вартість частування в ціну викупу.

— Не включу, — вдавано весело підтримав жарт хрестоносець. — Але, перш ніж сісти за стіл, мені хотілося б нарешті почути суму викупу.

— Та не потрібні мені… — почав я, але замовк на півслові від гучного кашлю Лиса. Капітан найманців аж почервонів від раптового нападу. Втім, справжня причина хвороби, що напала на нього, ні для кого не стала загадкою.

— Зрозуміло… — кивнув Борн із Берліна. — Лицареві, якого в бій веде честь і жага до справедливості, про ганебне золото думати не личить. Знаєш, Desdichado, я радий, що все те, що мені доводилося раніше чути про тебе, правда. Тепер і старовині Борну буде про що згадати серед інших лицарів. І ти, Лисе, не хвилюйся. Тут усі розуміють, що найманець живе з меча. І якщо Степану викуп не потрібен, то нехай фогт замку Розіттен сам призначить ціну викупу. Думаю, вона буде справедливою. Чи не так, Конраде?

— Скільки приблизно найманець отримує? — чи то запитуючи, чи то розмірковуючи вголос замість відповіді неквапливо промовив хрестоносець. — Десять срібних марок на місяць і ще десять, якщо компанія в ділі. І частину зі здобутку. Близько п'яти золотих, якщо місто багате. Так?

Лис кивнув головою. Лицар говорив слушно. Воно, звичайно, раз на раз не доводиться. «Часом з квасом, часом із водою». Бував куш і набагато більше, а іноді й те, що на собі надіто врятувати не вдавалося. У кірасі важко бігти.

— Отже, якщо я запропоную вам по три дукати, то нікого не скривджу? — Уточнив фон Рітц.

Напевно, якби Лис вирішив поторгуватися, фогт накинув би пару срібних монет, але капітан бачив, що мені байдуже і кивнув вдруге.

По-перше, — з урахуванням отриманого найманцями авансу і так набігало на річну платню. По-друге, — хоч фогт і здався на милість переможця, гарнізон замку зброї не склав і, як і раніше, в кілька разів перевищує чисельність нашого загону. А по-третє, — така зневага до викупу, слідом за добровільною відмовою від баронського замку, та ще й у світлі тих новин, що капітан дізнався про мене від бранденбурзького лицаря, могло означати тільки одне: «моя світлість» не бідує. Отже, і роту прогодує.

— Тоді, капітане, назви загальну суму, — закінчив торг храмовник.

Ні у мене точно параноя. Адже закономірне питання. А мені не сподобалося. Чи то в голосі хрестоносця щось таке, що насторожує, пролунало. Чи то погляд він невчасно відвів.

Але Рудий Лис не заслуговував би на своє прізвисько, якби не схитрував. Може, справа не в грошах, а в тому, що досвідчений капітан теж відчув каверзу і не захотів розкривати ворогові точну кількість наших воїнів, але суму він завищив майже вдвоє.

— Сто п'ятдесят дукатів.

— Добре… — судячи з інтонації, відповідь фогта не потішила. Ще б. П'ятдесят добре озброєних і вмілих бійців не так просто вибити з вежі. Особливо, якщо вони чекають на напад. — Маркграфе, ви згодні з цим?

— Так... — я розвів руками. — Оскільки все сходитися на тому, що мене ввели в оману, це я мав би вибачитися. Але чого не буває між сусідами? Поранив я вас не сильно, крові пролито небагато. Вважайте, що ви заплатили моїм хлопцям за перевірку захисту замку та вказівку її слабких місць. А така наука дорогого вартує.