Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ДЕНЬ 8
18 Липня
Не знаю в скільки я прокинувся, але за вікном вже була темінь. Палату освічувало місячне сяйво. Вікно було прочинене. На дворі було тихо. Я спробував був встати, але впав на подушку. Спина загоріла вогнем. Ну, хоча б трішки сил набрався, валяючись на ліжку, як викинутий на берег дельфін. І очі вже можу розплющувати сильно не напружуючись. Лежу, і дивлюся на вікно. А вітер стає все сильніше й сильніше. Пролунав сильний грім. Кімнату освітила блискавка. Щось починає шкрябати за вікном. А потім я побачив, що то було. До мене спочатку влізла одна чорна товста нитка, а потім наступна. Що ж то таке? А потім я бачу, як до мене в палату почала залізати голова Гургена на павучих лапах. Очі його були білі, а сам він був роздутий, і як мені здається мав коричневий відтінок. Лапи тирчали прямісінько з лиця. Повільно та не зграбно, воно пішло до мене й швидко застрибнуло на мене і вп’явшись в мене лапами захрипіло. Його голова скривилася в страшній посмішці й почала корчити різні гримаси. А потім заричало й пригнуло в бік мого лиця.
Я підскочив весь спітнілий. На дворі вже був день. Не такий теплий, як зазвичай. Біля мене витав у повітрі запах свіжого бузку. Поруч біля ліжка стояла Лєра і Олена Володимирівна, які нажахано швиденько підбігли до мене. Це лише сон. Страшний сон. Не реальність. Зі мною нічого за ніч не сталося. Це лише кошмар, який пройшов, і ніколи не повернеться. Це ж треба, щоб таке наснитись могло? Хоча, чому я дивуюсь? Це мозок. Він запам’ятовує постійно щось погане, а коли ти засипаєш, замість приємних сновидінь, показує тобі жахіття, що з тобою траплялися до цього, і ще й докидає від себе трохи.
– Ти прокинувся?! – крикнула Лєра.
– Як ти себе почуваєш? – запитала в мене вожата.
– Та начебто добре, – промимрив я.
– Ти говорив уві сні, – кивнувши сказала Лєра.
– Справді? І що ж я говорив? Нічого поганого, я сподіваюсь?
– Спочатку ти говорив про якогось Вітю, потім про подорож до лісу, і всіляку маячню. Потім ти почав важко дихати й прокинувся.
– Зрозумів, – з полегшенням зітхнув я. – І давно ви біля мене?
– Десь з годину, – відповіла вожата. – Може трішки більше. Ти можеш встати? Чи в тебе дуже спина болить?
Я спробував підвестися і в мене вийшло! Ніколи б не подумав, що буду радіти такій дрібниці.
– А повністю можеш? – тихенько запитала в мене Олена опустивши додолу очі.
Не можу. Тільки що пробував і ледь не впав на білу плитку.
– Я допоможу, – сказала Лєра підходячи до мене.
Вона взяла мене під руку, наче дитину і спробувала підняти, але сама цього не змогла зробити. Ще в неї на плечі були якісь жовті цятки, вдихнувши які я почав сильно чхати.
– Що таке? – запитала вона. – Чого чхаєш на мене?
– Та не знаю, мабуть отого на твоєму плечі вдихнув.
Вона поглянула на своє праве плече й аж у лиці змінилась. Швидко відійшовши від мене вона почала його обтрушувати.
– Вибач, я забула що в тебе алергія на пилок, геть з голови вилетіло – відказала вона.
– Та я начебто тобі й не казав про це.
– Казав, – вона посміхнулася дивлячись мені у очі, – просто забув.
– Ну, нехай казав. Допоможете мені підвестися?
Разом з вожатою і її правою рукою я зробив перший за цей день крок. Потім розходився. Після того, як я з’їв дві булочки з маслом і випив теплий чай з лимоном, що мені приніс Льоша, я почав відчувати себе бадьорішим та свіжішим в цілому. Відчуття було таке, наче в мене знову з’явилися сили й я зараз побіжу. В палату зайшла Іванівна.
– Дивний в тебе поріз, Міша, дуже дивний і він мені не подобається.
– Буду з вами чесний, як би він вам не подобався, мені він не подобається сильніше. Це все через гілку. Я коли біг, задів її спиною. Було боляче, але вже все в нормі.
– Воно геть не схоже на поріз від гілки. Анітрохи. І це ж як потрібно задіти її, щоб так порізатись?
– Всяке буває, – махнувши рукою я, – але завдяки вам я тепер почуваюсь набагато краще, за що вам велике дякую!
– Йому можна вже ходити? Я можу його звідси забрати чи хай він ще побуде тут? – запитала Олена Володимирівна.
Іванівна мовчки подивилась на мене.
– На його місці, я б залишилася ще хоча б на день, але вирішувати йому. Раз він каже що почуває себе добре, то він може йти. Але на перев’язку нехай приходить. Бинти потрібно змінювати.
– То що, – запитала Олена, – підеш з нами чи залишишся тут?
– З вами звичайно. Що робити будемо? Який на сьогодні план?
– Сьогодні ми їдемо всі в місто допомагати збирати макулатуру й металолом. Ти звичайно нічого не будеш підіймати, тобі не можна ще. А потім підемо на репетицію.
– Ну, то не будемо гаяти часу, – сказав я посміхнувшись. – Ходімо.
– Підемо, не спіши, – всміхнулася Олена. – Лєра, сходи скажи, що Мішу вже виписали.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.