Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона кивнула й швиденько вийшла.
– Куди це вона?
– Скоро дізнаєшся.
Приблизно хвилин через двадцять прийшла Лєра з чистим одягом і моєю краваткою, яку я не міняв ні разу. Я її носив з першого дня. Взявши її в руки, я навіть всміхнувся. Вдягнувшись, я вийшов на вулиці. Поряд зі мною були Лєра і Олена Володимирівна. На дворі мене чекав приємний сюрприз. Зібралося пів табору, а то й увесь. Всі кричали до мене, сміялися, раділи. Кидалися мене обійняти й протягували руки, щоб пожати їх. І в кінці шляху мене вже чекали свої. Вони всміхалися й підійшли до мене. Аліна заскочила на мене й міцно обійняла. Я трішки мугикнув від болі.
– Вибач, – сказала вона, – я просто дуже рада тебе бачити знову в строю!
До мене підійшов Льоша і дав мені жовту кульку на ниточці на якій була намальована усміхнена бджілка. Він сказав:
– Це тобі Міша! Я сам малював! Тобі подобається?
Я посміхнувся до нього й промовив:
– Гарна кулька, дякую друже.
До того, як я був у палаті мені щось не давало спокою. Не знаю через що це. Було відчуття, що я щось упускаю. Але що? Все, перемога. Я виграв. Я успів. Я зміг. Зміг зупинити це зло. Може це через тварюку? Так вона з голоду подохне. В тих хащах де воно бродить, навряд хтось буде ходити. А навіть якщо так, то по легенді, яку казала Женька, то це був піонер. Піонер вбитий своїми жертвами в лісі. Вбивства після цього припинилися. Ну, все сходиться. Це все мабуть через той сон, хай йому не ладно буде. До мене підійшли Оля, та що з групи Гургена і Вадим, який вручив мені грузинський лимонад, який ми пили в лісі. Я засміявся, але в один момент під час свисту та приємних слів в моє адресу, мене наче викинуло з реальності. Я підняв очі, а табір був знову весь закинутий. Потім розвернувся, а позаду мене був той самий медпункт, який ще хвилину тому був на вигляд, як нова копійка знову став старим і потріпаним часом. Дах обвалений, а все заросло бур’яном та тереном. Знову була ніч.
– З тобою все добре? – запитала Аліна, поклавши мені руку на плече.
– Так... Так, все в порядку, це я просто задумався.
– Ну, раз так, то веселіше, ти тепер місцева легенда. На тебе вже тут рівнятися почали. Брати з тебе приклад, як з справжнього піонера, який не зважаючи на всі тяжкості та перешкоди готовий прийти на допомогу! Пішли, – взявши мене за руку вона потягнула мене за собою, – ми йдемо на площу. Інші зараз до нас підійдуть.
От, я вже сотий раз на цій площі. Поки всі десь далеко, в нас з’явилось декілька хвилин побути вдвох.
– Я... Не подумай, що я з глузду з’їхала, просто... Хотіла спитати тебе... Що то було?
– Ти про що саме?
– Мені здалося, що перед тим, як впасти, тебе хтось порізав великим кігтем! А там у темряві наче стояв великий лось на двох ногах у якого очі світилися!
– Це правда, – спокійно відповів я. – Тобі не здалося і ти не з’їхала з глузду.
– Тобто ти хочеш сказати, що цей монстр реальний? То він вив?
– Саме так.
– А що ж тоді у лісі відбувалося? – запитала вона мене. – Якщо тобі страшно, – вона поклала свою долоню на мою руку, – можеш не розповідати, я зрозумію.
– Ти справді хочеш це почути?
По ній було видно що вона вагається, але інтерес взяв своє і вона кивнула.
– Ми тинялися по лісу. Спочатку я і Євген. Ну, ти його пам’ятаєш. Потім ми розділилися і я пішов однією дорогою, а він іншою. Потім я зустрів Лєру, а з часом ми натрапили на хатинку. Зрозумівши, що її там не було ніколи, ми пішли до неї. Ця чума рогата все ще вила й шукала нас. Так от, захожу досередини, а там Гурген який...
– Який що?
– Який... Рубає руку одного з міліцейських, що приходили. А потім, його проткнула кігтем та потвора. А Микиту я знайшов в печі.
Аліна затулила рукою рот і дивилася на мене витріщивши очі.
– І що було далі?
– Далі ми побігли й побачили світло ліхтарика. Не знаю, чи ми б змогли втекти від того монстра, аби ти тоді не вийшла. І, – я продовжив, – знаєш що в цій всій ситуації саме смішне?
– Тут нема з чого сміятися!
– А от тут ти не права! Є з чого. Смішне тут те, що Гургена вбило те, що він годував. Він називав це «Мама». Уявляєш?
– Так, це він вбив Настю?
– А хто ж, як не він? В мене ідей більше нема просто, хто це може бути, якщо це не він. А це він, це сто відсотків. Він був злий і садист, а ще плюс до того він був хворий. Ідеальний вбивця. Але щось не дає мені спокою. Відчуття що я щось не помічаю.
– Думаєш Настя його полюбила за це? – запитала Аліна.
– А тут цікаве інше. По ньому ж не можна сказати що він садівник або якось взагалі контактує з квітами. Але, я побачив в хатинці пелюстки рослини яка схожа на бузок. Але є ще один момент.
– Який?
– Ну він геть під опис не підходить. Ні в чому, я не вбачаю схожості. Окрім волосся. Воно в обох чорне.
– Так, а може Гурген і не був її хлопцем, – відказала Аліна почухуючи голову.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.