Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Може, й так, – кивав я, – але в останній раз її бачили з її хлопцем. 

– Нічого не розумію...  

– Мені здається справжній вбивця мертвий. І нема про що хвилюватися, – я обійняв її.  

Вона сиділа деякий час мовчки. Потім я запитав: 

– Що? 
– Та нічого, просто...  Просто це якось все дивно. Ти кажеш, що ти з майбутнього, то тепер тут монстри ходять лісом...  І мені у все це потрібно вірити! 

– Ти ж сама його бачила. Сумніваєшся що я казав правду? 

– Ні! Просто, раз це правда, то може й ти тоді не жартував? – запитала вона не ховаючи подиву. 

– Я тобі доведу, але пізніше, зараз он, бачиш? Ідуть. Ми йдемо збирати металобрухт і макулатуру. Гарні заняття, мені вони подобаються. Все життя б таким займався. 

Аліна тихенько засміялася. 

– Справді? 

Я відказав: 

– Звичайно що ні! 

На площі зібрався натовп з молодих людей у червоних краватках і за вказівкою вожатих нас повезли на автобусах у місто. Я вперше знаходжуся поза межами табору. Всівшись біля вікна я уважно роздивлявся машини що проїжджали повз нас. Старі запорожці, москвичі. Всі вони виглядали новенькими, в ідеальному стані. Зараз на таких машинах хіба що пенсіонери, яким важко розлучатися зі старим мотлохом. Поряд мене сиділа Аліна. Все ніяк не могла усидіти на одному місці. Коли вона щось говорила до мене й я не чув, вона мене щипала. Пропонувала зіграти в карти, але я відмовився. І ось, я в Києві. Моє велике рідне місто. Я повернувся. Київ виглядав зовсім інакше, ніж у сучасності. Старі вивіски, люди в костюмах та в спортивному одязі. Одне не змінилося через роки. Всі, як завжди метушилися й кудись спішили. Ні граму спокою. Нас висадили в одному з дворів. Вожаті почали пояснювати мету нашої поїздки. Що робити, куди відносити, кому допомагати й де шукати. Завдання для дівчат було простим. Потрібно було зв’язувати мотузками старі газети з книгами. Хлопцям потрібно потім забирати цю макулатуру й кидати у вантажівку. Але таким займалися не всі. Багато хто пішов шукати не потрібний металолом, який також потрібно було закидати у вантажівку, але вже в ту, яка стояла поруч. Мене я так розумію забрали з собою, щоб мені сумно не було самому. Воно й правильно. Поміг би їм, але надривати лишній раз шви на спині не сильно хочеться. До мене підійшла Володимирівна й сказала: 

– Я наших на свою подругу залишу, а сама поїду не на довго додому. Не хочеш проїхатися зімною? Подивитися на столицю. 

– Буду тільки радий. 

Ми їхали на метро, потім йшли пішки. Час минув швидко і от, ми стоїмо наскільки я зрозумів на Софіївській Борщагівці. На лавці сидів старенький сивий дідок який привітався посміхнувшись. Ми привітались у відповідь, а потім зайшли в під’їзд.  

– Нам на третій поверх. Якщо втомишся, то можеш ставати відпочивати, бо...  

– Знущаєтесь? – засміявся я. – Це третій поверх, а не восьмий. Тут і йти майже нема чого. 

Олена Володимирівна пошаруділа по своїй сумці в пошуку ключів. Поправивши своє золоте волосся вона встромила ключа й відчинила двері. 

– Заходь, – сказала вона, – можеш не розбуватись. Я швиденько. Треба тільки дещо знайти й забрати.  

Квартира видалася мені дуже знайомою. Не сказав би, що я тут був колись але відчуття що я її точно десь бачив не покидало мене. Цей інтер’єр. Кімната справа була простора. Стояв старенький телевізор, на стіні був великий червоний килим, під яким стояло просторе ліжко. Широкий дубовий стіл біля вікна, на якому стояв телефон і купа книжок. Серед книжок лежав відкритий альбом, кольору вареного буряка. Я зайшов у середину. Оглядав місце проживання своєї вожатої. Мені здається живуть вони добре. Видно батьки добре заробляють. Хотів я вже виходити, але щось мене притримало. Мені стало цікаво спочатку дізнатись що написано на тому альбомі, а потім що всередині. На обкладинці було написано золотими гарними буквами «Наша люба доця». О, так тут є фото вожатої. Цікаво на них глянути. Я взяв альбом в руки й почав гортати. На перших фото їй було може років 5 або 6, не більше. Вона стояла маленька біля ялинки на новий рік у костюмі Снігуроньки. На наступній, коли я перегорнув, вона стояла порчу зі своїми однокласниками та вчителькою на фоні 4 – Б. На сторінці поруч вона вже була у дев’ятому класі. І от я гортав з усмішкою на лиці цей альбом. Від нього віяло якимось теплом. Може навіть щось з цього було схоже частково на моє дитинство. На передостанніх двох сторінках моя усмішка геть зникла, наче й не було її ніколи. Це...  Та такого бути не може! Моєму здивуванню не було меж. Випускний одинадцятого класу. На мосту стоять вбрані випускники, хлопці в костюмах, а дівчатка в шкільній формі з бантиками. Посередині стоїть Олена Володимирівна, а поруч біля неї стоять...  мої батьки. Ще молоді. Вони обіймали вожату, цілували в щічку. Я спочатку думав що це мене глючить. Що мені просто привиділось. Але протерши очі, картинка перед очима не змінилася зовсім. На останніх фото, стоїть усміхнена з подружками Олена тримаючи в руці пляшку з шампанським. В мене ноги налились цементом. Мені стало важко дихати. Як це? Як це? Та такого бути не може! Вона...  Вона моя сестра? Але ж як? ЯК ЦЕ ВЗАГАЛІ МОЖЛИВО? Може це якась помилка або просто співпадіння? Ну бувають же люди схожі один на одного. Я щось чув, що на Землі є як мінімум сім людей, сильно схожих на тебе. Але мої сумніви розбив годинник. Годинник у формі кота. Такий стоїть досі у мене в квартирі. Батьки сказали що він був їм дорогий, як пам’ять. Пам’ять про минуле. І квартира...  Я згадав цю квартиру. Мама ж мені й показувала фото всередині. Але на жодному фото я не бачив Олени. На жодному її не було. Про неї за все моє життя не промовили жодного разу. Так це все таки виходить...  Моя сестра. Сестра, рідна, про яку я дізнаюсь вперше. Я поклав альбом на місце й швиденько вийшов у коридор.