Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Знайшла! – крикнула вона. – Можемо повертатись до інших! 

Ми стояли один навпроти одного в коридорі. Мої очі бігали по її обличчю. Мамині очі, мамин ніс, мамина тепла посмішка, батьків характер і розум. Я ж з самого початку відчував, що вона мені когось нагадує і не міг второпати, кого саме. 

– Щось трапилось? 

– Ні, ні, нічого не трапилось, просто...  – я затнувся, бо не знав що мені навіть казати. – Не знав що ви така гарна. Тобто як, знав, я мав на увазі що ви сьогодні красивіша ніж зазвичай. 

– Дякую, Міша, мені дуже приємно. А тепер пішли, нас чекають. 

Всю дорогу мене не лишали думки про вожату. Про щоб я тільки не намагався думати, всюди були мої батьки, а точніше, як виявилося, наші батьки і Олена. Як вони могли нічого не сказати? Але тут постає питання більш серйозніше. Чому? Що такого трапилося, що вони весь цей час мовчали? Невже вона померла? Але як? Щось же повинно трапитись. Якщо брати версію, що її прирізав вбивця, то я зробив неможливе. Я її врятував і тепер вона буде жити. З цієї теоріє виходить наступне, якщо вона буде жити, то чи з’явлюсь на світ я? Якщо я не з’являюсь, то виходить Олена помре, якщо мене не буде, бо не буде всього, що трапилося після моєї появи в таборі. А якщо я не зупинив справжнього вбивцю? І Олені, Аліні, і всім іншим досі загрожує небезпека? Навіть не знаю що й думати. Заснути буде важко, можливо й важче ніж зазвичай.  

Ми прийшли до інших. Аліна підійшла до мене перша: 

– На тобі лиця нема, – стурбовано сказала вона. 

– Я просто...  Шокований. Досі шокований. 

– Знаю, – Аліна легенько обійняла мене, – те що ти мені розповідав і справді важко забути. 

– А я не про це взагалі. 

Вона відійшла від мене. 

– А про що? 

– Поговоримо у таборі. Я все тобі потім розповім при нагоді. Я думаю це надовго. 

Дорогою сюди, Олена віддали мені записник Гургена. Думав почитати в автобусі, але було багато зайвих очей. Хотілося курити. Не знаю скільки я не курив вже. Так час швидко летить, що я навіть і забувся про це. В мене якраз залишилося декілька сигарет. Підпалити є чим. Як мені повідомили, то спектакль буде проводитись завтра. Потрібно вивчити деякі репліки, і ще одні повторити. Якось так вийшло, що я майже все пам’ятаю.  

Ми добре повторили текст на репетиції. Олена нас добряче поганяла й повечерявши ми розійшлися спати. Заснути не міг. Довго крутився і якось знайшовши зручну позу для сну я відключився. 

Я прокинувся посеред ночі від того, що хтось стукає в мої двері. Почувши стукіт я аж підскочив з ліжка. Тихенько підійшовши до дверей я запитав: 

– Хто там? 

У відповідь тиша. Стукати перестали. Постоявши ще деякий час біля дверей, я розвернувся й пішов назад у ліжко, аж тут знову застукали й іще сильніше, ніж до цього. Я знову спитав хто там, і мені почулося з-за дверей: 

– Відчиняй, я тут, – сказав голос. – Це я, Женька. 

По моїй шкірі пробіг дивний холод і я почав вагатися, відчиняти чи ні. Все таки, я вирішив відчинити двері. Надворі була цілковита темрява, навіть місячного сяйва не було. Переді мною не було нікого. Ніякий Женя тут не стояв. 

– Ти де? – запитав я. 

У відповідь знову тиша. І не тільки від нього. Якось тут взагалі тихо було, навіть цвіркуни не співали. Я розізлився, й зачинивши двері на замок пішов назад у ліжко. І тільки я підійшов до нього, в двері знову постукали, да з такою силою, що я думав двері просто злетять з петель. Не знаю, що було сильніше, страх чи бажання надавати по голові Жені за такі не смішні жарти посеред ночі, але я вийшов з-за двері й зачинивши не на замок двері вийшов на вулицю. Десь в метрах десяти від мене стояли дві чорні фігури. На фоні цієї темряви я бачив їх відносно добре. Потім з’явилися ще декілька фігур. Я стиснув ручку дверей з такою силою, що в мене аж пальці побіліли. Я був готовий відразу забігти назад і зачинити двері, якщо щось піде не так. Хоча тут і так все було не так! В небі з’явився місяць який освітив перших двох, що стояли були спочатку. Вони підійшли поближче і я зміг їх розгледіти. Один був хлопець, я не знав його і ніколи тут не бачив, а поруч стояла Настя. Моє серце калатало як божевільне. Воно було готове зараз розірватися. Настя сказала мені: 

– Ти нас не врятував. Ми могли б жити якби не ти. Ти в усьому винен.  

– Я...  Ти...  Ти ж мертва! Тебе тут не може бути! 

– Не бійся, Міша, все буде добре, – вона разом з тим хлопчиком дістали разом великі ножі з-за пазух, – ти просто зараз помреш. 

Договоривши вони в двох кинулися в мій бік сміючись немов божевільні психи. Через одну секунди, я вже стояв у кімнаті я підпирав двері всім, чим міг.  

– МІША! ВІДЧИНЯЙ! ВІДЧИНЯЙ, СУКА! З НАМИ ДОБРЕ! – ричало щось з-за дверей. Це була Настя, і я це чомусь відразу зрозумів. – МІША! БУДЬ З НАМИ! ВІДЧИНЯЙ! Я ПЕРЕРІЖУ ТОБІ ГОРЛЯНКУ І НАП’ЮСЬ ТВОЄЇ СРАНОЇ КРОВІ! ВІДЧИНЯЙ, БО ГІРШЕ БУДЕ! МИ Ж ДРУЗІ! НАМ ПОГАНО! ВИЙДИ ДО НАС, ДОПОМОЖИ НАМ! 

Моє тіло перестало мене слухатись. З ступору мене вивів звук розбивання вікна. Туди викручуючись та виламуючи кінцівки заповзала страшно виючи Настя.