Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Але ж він міг переселитися у Вірджила, щойно тому виповнилося двадцять п’ять. Для чого чекав до глибокої старості?

— Тут все взаємопов’язане: будинок, гриб, що росте під ним, і люди. Нашкодивши родині, шкодиш грибу. Рут пошкодила саме полотно нашого існування, тому зцілюватись довелося не тільки Говарду, а й усьому навколо. Одначе тепер у нього вдосталь сили, тому, коли він помре, з його тіла проросте гриб і почнеться новий цикл.

Ноемі уявила собі, як стіни будинку рубцюються, повільно дихають, а під підлогою тече кров — геть як у тому сні, в якому пульсували стіни.

— І саме тому я не можу втекти разом з вами, — провадив Френсіс, поправляючи прибори. Покрутивши в руках виделку, поклав її на тацю й намірився іти. — Усі ми пов’язані між собою, тому якщо піду і я, вони про це довідаються, поженуться за нами і легко відшукають.

— Але тобі не можна залишатися тут. Що вони з тобою зроблять?

— Скоріш за все, нічого. А коли й зроблять, це вже буде не твоя морока. — Узяв тацю. — Дозволь забрати і…

— Ти ж зараз не серйозно, — промовила вона, висмикнувши в нього з рук тацю і ставлячи її збоку.

Він стенув плечима:

— Я вже почав збирати запаси для вас. Каталіна пробувала якось утекти, але погано підготувалася. У вас уже є дві лампи, компас і мапа, спробую ще роздобути два теплих пальта, якби ви не змерзли дорогою до міста. Ти мусиш думати не про мене, а про себе і кузину. Я не рахуюсь. До того ж, іншого світу я не знаю.

— Дерево, скло і дах над головою — не весь світ, — заперечила Ноемі. — Ти не орхідея, вирощена в оранжереї. Я не дозволю тобі залишитись тут. Збирай свої малюнки, книжки чи що завгодно: ти йдеш із нами.

— Тобі тут не місце, Ноемі, а я прив’язаний до цього дому. Та й що я робитиму там?

— Що захочеш.

— Нічого не вийде. Ти правильно сказала, що мене виростили як орхідею. Мене вивели тут і обачно доглядали. Я звиклий до певного клімату, певної кількості світла і тепла. Мене ростили задля одного. Риба не може дихати поза водою, тож моє місце тут, із родиною.

— Але ти — не риба, і не орхідея.

— Батько намагався утекти, і ти знаєш, чим це закінчилось, — сказав він. — Та й мати моя, і Вірджил — обоє повернулися.

Френсіс невесело всміхнувся, і вона нарешті збагнула, що він дійсно має намір залишитись. Він був ніби той кефалофор, мармуровий мученик, що збирає пилюку в себе на плечах, дозволяючи будинку неспішно пожирати його.

— Ти підеш зі мною.

— Але ж…

— Ніяких «але»! Невже тобі не хочеться вирватися звідси? — натиснула вона.

Напружившись, наче готуючись будь-якої миті шугнути за двері, він зрештою похитав головою.

— Заради Бога, невже ти дійсно не розумієш? — змучено простогнав він. — Я ладен піти за тобою, куди б ти не пішла, — хоч у Антарктиду, відморозити собі там пальці. Але зілля, воно здатне послабити тільки твій зв’язок із будинком, не мій. Я прожив тут занадто довго. Рут спробувала знайти вихід, убити Говарда, щоб вирватися, але в неї нічого не вийшло. Батько також намагався, але виходу нема.

Розуміючи, що він каже правду, Ноемі відмовлялася приймати її. Невже усі в цьому домі — метелики, спіймані в сачок, щоб їх потім засушили на шпильці для колекції?

— Послухай, — сказала вона. — Іди зі мною. Я буду твоїм чарівним флейтистом і виведу тебе звідси.

— Але ті, хто пішов за флейтистом, погано закінчили.

— Я забула, як закінчується та казка, — сердито відказала Ноемі. — Але ти мусиш піти зі мною.

— Ноемі…

Вона підняла руку й торкнулася його обличчя, провів­ши пальцями по вилиці.

Він подивився на неї, беззвучно ворушачи губами, неначе шукав мужності, щоб сказати їй щось. Відтак випростався і ніжно притягнув її до себе. Лагідно провів рукою їй по спині, й вона припала щокою до його грудей.

В будинку панувала тиша, яка їй зовсім не подобалась. Дошки, що зазвичай скрипіли й рипіли, затихли, годинники на стінах не цокали і навіть дощ припинив барабанити по шибці. Складалося враження, ніби великий звір зачаївся, готуючись до нападу.

— Вони слухають, так? — прошепотіла вона. І хоч їм було не зрозуміти її слів, адже сказані вони були іспанською, вона усе одно хвилювалася.

— Так, — відповів він.

Він також боявся, це було видно. Серед тиші його серце голосно калатало. Вона підняла голову, поглянула на нього, але він притулив пальця до губ, підвівся і відступив, що наштовхнуло її на думку, чи, на додачу до здатності чути, цей будинок не може бачити.

Сутінь, як тремтлива павутинка, тихенько вичікувала, а вони, як ті мухи, сиділи на сріблястій шовковій ниточці, ризикуючи найнепомітнішим рухом видати себе хижому павукові. Яка ж страшна думка, та навіть попри неї Но­емі не покидала рішучості добровільно увійти у той холодний чужий простір.

Їй було страшно, але вона розуміла, що Рут існує лише в Сутіні і їм треба поговорити. От тільки як це зробити? Коли Френсіс пішов, Ноемі лягла на ліжко, витягнула руки уздовж тіла, прислухалася до власного дихання і спробувала уявити собі обличчя дівчини, яке бачила на портреті.

Зрештою заснула й побачила сон. Вони з Рут були на кладовищі, брели серед могил. Їх огортав густий туман. Рут несла ліхтаря, котрий палахкотів слабеньким жовтим світлом. Вони підійшли до входу в мавзолей, дівчина підняла ліхтар, і обидві звели голови до пам’ятника Аґнесі. Тьмяного світла було замало, тому половина пам’ятника ховалася в тіні.

— Це наша мати, — промовила Рут. — Вона спить.

«Не твоя мати», — подумала Ноемі, оскільки Аґнеса померла в молодості, разом з дитиною.

— Наш батько — потвора, що виходить серед ночі й бродить по дому. Його кроки чутно в коридорі, — сказала Рут, піднявши ліхтаря вище, розкидаючи навсібіч тіні, що миттю поглинули тіло і руки статуї. Світло впало на обличчя Аґнеси, освітивши її незрячі очі й міцно стиснені уста.

— Батько не може скривдити тебе, — мовила Ноемі. Повинно ж бути тут хоч щось добре, адже примарі неможливо нашкодити.

Дівчина спохмурніла:

— Він постійно кривдить нас. Він завжди це робив і не припинить ніколи. — Повернула світло до Ноемі, від чого та замружилась і затулилася рукою. — Ніколи,