Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— На полях англійських землевласників росло зерно, та його влада продавала, вивозячи з Ірландії. Люди не мали грошей, щоб його купити, достатньо землі чи бодай усього необхідного, щоб виростити вдосталь зерна самотужки. Була худоба, були вівці, та ними володіло дуже небагато людей. Корови й вівці жиріли на зерні, і їх теж вивозили з країни. Яловичину, баранину й вовну продавали іншим країнам, тимчасом як найбідніші люди — а це більшість населення в Ірландії — дедалі більше голодували й зневірювались.

— А хіба люди не могли його красти? — невпевнено припустив Оїн. — Я вкрав би харчів, якби бабуня голодувала.

— Це тому, що ти любиш свою бабуню й не хотів би бачити, як вона страждає. Та крадіжки не були порятунком.

— А що було порятунком? — тихо спитала я так, наче це запитання було філософським — не справжнім запитанням, а викликом.

Томас заговорив, дивлячись на мене, неначе велів мені згадати, стати на захист ідеї, що колись так яскраво палала в Енн Ґаллагер:

— Ірландці століттями розсіювалися повсюди — на Тасманії, у Вест-Індії, в Америці; їх купували, продавали, розмножували й поневолювали. Договірне рабство зменшило населення Ірландії вдвічі. Під час голоду на цьому острові померло ще мільйон людей. Тут, у Літрімі, родина моєї матері вижила, бо землевласник зглянувся на своїх орендарів-фермерів і перестав брати орендну плату, поки лютувала гниль. Моя бабуся працювала на цього землевласника — була служницею в його домі, — раз на день їла на кухні, а недоїдки носила додому братам і сестрам. Половина її родини емігрувала. Під час голоду емігрувало два мільйони ірландців. Британському уряду було байдуже. Англія зовсім недалеко. Коли ми їдемо геть чи вмираємо з голоду, неважко послати сюди власних робітників. Ми справді були — і справді є — замінними.

Томасів тон був не озлоблений, а смутний.

— Як нам із ними боротися? — спитав Оїн, розпашівшись від серйозності почутої історії, від болю, якого все це завдавало.

— Учитися читати. Думати. Опановувати науки. Ставати кращими й сильнішими, бути згуртованими й казати: «Годі. Не можна з нами так поводитися», — тихо мовив Томас.

— Тому я йду до школи, — серйозно оголосив Оїн.

— Так. Тому ти йдеш до школи, — погодився Томас.

Від розчулення в мене застряг клубок у горлі, а до очей підступили сльози, і я спробувала їх стримати.

— Оїне, твій тато хотів викладати у школі. Ти чув про це? Він знав, як це важливо. Та він не міг усидіти на місці. Як і твоя мама, — додав Томас, зустрівшись зі мною поглядом.

Я не мала що відповісти: сидіти на місці мені завжди було легко. Я могла сидіти й мріяти, і уява відносила мене геть далеко, так, що я покидала свій звичний світ і рушала в мандрівку. Розбіжності між іншою Енн і мною накопичувалися з кожним днем.

— Я хочу бути лікарем, як ти, Томасе. — Оїн потягнув Томаса за руку й серйозно поглянув знизу вгору з-під козирка свого картуза.

— І будеш ним, Оїне. Саме ним і будеш, — запевнила його я, знову здобувшись на слово. — Ти будеш одним із найкращих лікарів у світі. І люди любитимуть тебе, бо ти мудрий, добрий і робитимеш їхні життя кращими.

— А я зроблю кращою Ірландію? — спитав Оїн.

— Ти робиш Ірландію кращою для мене. Щодня, — запевнила я й опустилася на коліна, щоб обійняти його, перш ніж він піде на шкільне подвір’я. Він міцно обхопив мене рученятами й поцілував у щоку, а тоді повторив те саме з Томасом. Відтак ми провели його поглядом, тимчасом як він, відкинувши капелюха й торбинку, хутко приєднався до гурту хлопців на подвір’ї і майже негайно забув про нас.

— Чому ти кажеш йому те, що може не здійснитися? — спитав Томас.

— Він стане лікарем. А ще буде мудрим і добрим. Із нього виросте чудовий чоловік, — тихо сказала я, знову розчулившись.

— Ох, графине, — зітхнув Томас, і від цього лагідного звертання в мене тьохнуло серце. Він повернувся й пішов назад дорогою, віддаляючись від школи, і я, востаннє озирнувшись на маленьку школу та яскраве волосся Оїна, пішла за ним назирці.

— У те, що він таким виросте, неважко повірити. Він же, як-не-як, Декланів син, — зауважив Томас, поки ми йшли.

— Він більше твій син, аніж Декланів. Може, кров у нього й Декланова, та серце й душа — твої.

— Не кажи так, — запротестував Томас, неначе ця думка була зрадницька.

— Це правда. Томасе, Оїн страшенно схожий на тебе. Манерами, добротою, підходами до проблем. Він твій.

Томас знову похитав головою, опираючись цьому: відданість вимагала, щоб він не визнавав свого внеску.

— Енн, невже ти забула, який був Деклан? Він був уособленням світла. Достоту як Оїн.

— Томасе, я не можу забути того, чого ніколи не знала, — стиха нагадала я йому.

Я відчула, як він здригнувся, і стримала роздратування. Кілька хвилин ми йшли мовчки; він тримав руки в кишенях, втупившись поглядом у землю. Я, схрестивши руки на грудях, дивилася просто себе, але була свідома кожного його кроку й кожного слова, яке він мав намір сказати. Коли ж він нарешті заговорив, тієї миті неначе прорвало греблю.

— Ти кажеш, що не можеш забути того, чого ніколи не знала. Але ти ірландка, Енн. Ти смієшся, як Енн Ґаллагер. Відважна, як вона. Маєш її темне кучеряве волосся й зелені очі. Розмовляєш мовою Ірландії, знаєш легенди й перекази її народу. Тож ти можеш казати мені, що ти не вона, але ж я знаю, хто ти.

За деревами я бачила озеро. Небо потемніло, обважніло від дощу і гнало хмари, доки вони не зіщулилися на воді, застрягши між хвилями й вітром. Щипало в очах, у грудях тиснуло, і я відвернулася від Томаса й пішла доріжкою до озера. Трава прошепотіла його слова: «Я знаю, хто ти».

— Енн, стривай.

Я різко розвернулася до нього:

— Знаю, я дуже на неї схожа! Я бачила світлини. Ми майже однакові. Мені підходить і її одяг, і її взуття. Але ми різні люди, Томасе. Ти не можеш цього не бачити.

Він замотав головою, заперечуючи, заперечуючи й заперечуючи.

— Поглянь на мене! Я знаю, що в це важко повірити. Я сама часто в це не вірю. Усе намагаюся й намагаюся прокинутися. Та водночас я боюся пробуджуватися, бо тоді ти зникнеш. Оїн зникне. А я знову