Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

У паузі після цих слів Ваня мав би сказати, що допоможе з грошима. Він же зірка. Він же чоловік. Він же обіцяв. Та в обіцянта на кишені було вісімсот гривень й майже тиждень до роботи, з якої він вже отримав частину грошей. Тобто не зараз. Тобто ніяк. Тому Бронзовий Голос просто стояв й дихав у динамік телефона, очікуючи, що дівчина зараз скаже щось, ще й відчуття ганебної паузи зникне. 

Тоня теж мовчала. Тоді довелося спитати, як після цього всього почувається дід. 

— Пєрєживаєт. Я думаю, шо це через Рому, шо ето нас пугают, — відповіла вона майже пошепки — значить, дома, боїться, що дід почує. 

— Я наберу Віталія, нехай допомагає, — підсумував розмову Ваня. Підходила його черга, а для набирання води потрібні дві вільні руки. 

Віталій одразу скинув виклик. Виматюкавши невихованого копа, Ваня написав йому повідомлення, вимагаючи допомоги, — треба з’ясувати, хто тероризує Волошенків, і забезпечити їм охорону. Трохи поміркувавши, Ваня стер фразу про охорону — ніхто нічого їм не дасть. 

Капітан Нестеренко перетелефонував наступного дня, коли в зоопарку Ваня намагався відтягнути Стьопу хоча б до приматів. Дарма — тільки Муфаса, тільки хардкор — малий кричав й виривався. Тоді й прокинувся телефон. Довелося розмовляти, бо хтозна, коли ще похмурий поліціянт захоче поговорити з напарником по «Сбичє мєчт». 

— Хто ето у тєбя орьот? — спитав Віталій, проігнорувавши зустрічне «Алло» та натяк на те, що Ваня чекав дзвінка ще вчора. 

— Син. Ми в зоопарку. 

— А. Понял. На тігров зайдітє, яркіє. 

— Ми по левах більше. 

— Льви тоже нічєго, тока там львіц больше. Значіт, смотрі, по двері — у ніх второй раз двєрі горят, знал? 

— Ні. 

— Там какой-то єбанутий на том под’єздє. Всєм по очереді паліт дерьмонтін етот. Послєдній случай 9 марта. 

Ваня хмикнув, стримуючи Стьопу від надцятої спроби залізти на паркан: 

— Це до дня народження Шевченка? 

— Нєт, — коп гумору не зрозумів. — Ето кто-то громко погулял восьмоє, вот какой-то нєрвний сосєд і подпаліл. Понял? 

— Ви хочете сказати, що це ніяк не пов’язано зі справою Романа? 

— Я хочу сказать, шо в іхнєм парадном ето за положняк. Может, сосєду нє нравітся, шо люді с криши лєтают, а потом целиє дєлєгаціі по под’єзду бєгают. Тут тока камєри ставіть і ловіть на живца. Тока ето жильцам надо. Так і скажи — пусть глазок умний поставят, шоб пісал любую актівность, понял? 

— Я зрозумів. А по тих… Ну, що по тарілках, немає нових даних? 

Голос поліціянта став крижаним: 

— Нєт, там всьо так же. Когда будєт суд, малой сообщат. Тут всьо. 

Ваня подумав: а чи не сказати на прощання, що поліції загалом й пану капітану зокрема має бути соромно за таку грубу фальсифікацію? Ні, не треба, не дійде. Тому він просто перервав виклик, виказавши незадоволення хоча б у такий спосіб, й підняв Стьопу на руки, щоби той іще раз помахав дупі Муфаси ручкою. Всім має бути соромно. Всім і за все. 

* 

Пояснювати це басисту Ваня не збирався. «До-соль», — подумав він, сказав, що слідство ще триває й геть нічого не зрозуміло, і рушив до Трушина. Директор біля порталу заклично махав йому рукою, водночас гучно з’ясовуючи по телефону в когось, коли саме буде «главний Льоша», бо йому ж треба «закрить вопрос». Це означало, що гроші за концерт ще не отримано й Гєна над цим працює. Виходити на сцену без стовідсоткової передплати — шкодить здоров’ю артиста, десь так. 

— Я тєбя услишал, — гучно вимовив директор й завершив розмову. 

— Скільки разів тобі казати, шо «Я тєбя услишал» — це все одно, що нахуй послати, — не втримався Ваня від підколу. 

— Я тєбя услишал, — відповів на це Гєна, й бенд заржав. 

— Значіт, смарітє, — Трушин витер піт з чола й поклав телефон до своєї великої барсетки, в якій також були пухке портмоне, пачка вологих серветок, рація і олдскульна палиця-телескоп. — Сейчас обєд, потом чєк, потом сразу концерт, у ніх свєта мало, так шо виступать будєм дєто-то в 5–6, пока не стємнєло. 

— Ми перед Жаданом? — спитав Ваня про головне, якщо не враховувати гроші. 

Гєна тільки знизав плечима. 

— Тю, — здивувався Лютий. — Шо ж оні гуляют Дєнь сєла, а свєт нє взялі? 

— Та оні вообще странниє, — відповів директор. — Сначала хотєлі большой фєстіваль, шоб етот бєларус бил... 

— Сєрьога? — підказав басист. 

— Нєт. Тот, шо пойот на стадіонє про то, шо он пойот на стадіонє. Нє суть, корочє. 

— Корж? 

— Та похуй. Корочє, потом прікінулі хуй к носу, понялі, шо нє влєзут, хотєлі прошлий «Талант» гамузом взять. Счіталі-счіталі, обломалісь, і тут уже я влєз с Льохой. 

— Шо за Льоха? 

— Ви єго нє знаєтє. Із раньших. Мєстний. Чєркаси дєржит. Короче, ідіте на ту сторону, — Трушин махнув рукою через поле, до великого зеленого намету. — Там обєд. Я тут Льоху жду. Ваня, єслі там будєт тьолка, сіротка такая чернобильская, гоні йєйо на меня, у нєйо за автобус надо забрать. 

— Ето значіт крупная? — оскалився Лютий. Він дуже любив фразочки з Євангелія від Гєни й старанно їх запам’ятовував. 

— Да, ромовая такая баба, ти єйо должен помніть, — відповів Трушин. — Давайтє, шуруйте, пока дают. 

— А інструмєнти дє оставіть? — не вгамовувався піаніст, який, схоже, отримував справжнє задоволення від спілкування з імпресаріо. — Ти посторожиш? 

— У ніщіх слуг нєт, с собой нєсітє. Оні потом дадут грімьорку, а я туда ваше нє попру, у мєня ж со спіной... — Гєна взявся за поперек й потягнувся, демонструючи, як же йому важко з нами усіма. У процесі демонстрації страждань він раптом про щось згадав й різко вирівнявся: 

— Так, стоять, Ірка сказала всєх на фонє сцени сфоткать — тіпа, «сейчас саундчєк, до встрєчі на концертє». 

— А в нас у цьому селі є підписники? — уточнив Ваня. Фоткатися після автобуса було западло: запухлий, мабуть, для такої ситуації потрібні темні окуляри, а в нього їх якраз і не було. 

— Думаю, нєт, — усміхнувся Трушин. — Но єсть в другіх сьолах. Хай завідуют і заказуют. Ану сталі! 

Бенд вишикувався на тлі сцени, тримаючи