Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Особисту гвардію посилили сотнею імені Виговського, чиї червоно-білі, стилізовані під герб Абданк шеврони знали у всіх куточках гетьманату: ці вояки славилися як добірні ветерани війська Січового, і потрапити до їхньої сотні було вкрай складно та престижно. Не без зловтіхи Ярема завважив, що в ролі чатових вони почувалися ні в сих ні в тих, повсюдно забуваючи приписи статуту гетьманської охорони. Гвардійці в білому тим часом хвацько салютували офіцерові, з подивом витріщаючись на одноокого бороданя в капітанському мундирі, що оперезався аж трьома пасками водночас... І на кожному сяяла характерницька клямра — бронзовий тризуб, срібний вовк, золотий Мамай! Невже це Ярема Яровий на прізвисько Циклоп, який намагався закатрупити рідного брата-гетьмана, а згодом утік із в'язниці і заходився вбивати хортів Святого Юрія? Ціна його голови сягала сотні дукачів... Але чому тоді очільник охорони поштиво веде цього зарізяку до покоїв гетьмана?

На другому поверсі офіцер спинився перед черговою залою.

— Пане кобзарю, з огляду на приватність бесіди прошу вас лишитися тут, — пробасив до Василя. — Пан гетьман хоче поговорити з вами, але пізніше.

Ярема встиг пошкодувати, що припхався сюди.

— Прошу віддати зброю, — звернувся до нього офіцер.

А ти мене змусь, хотілося відповісти шляхтичеві, проте він волів якомога швидше розібратися зі справою, тому без суперечок усе віддав, навіть дозволив себе обшукати, відтак був допущений до зали.

— Нехай Мамай допомагає, — гукнув у спину Матусевич.

У залі творилося дійство.

Під пильними поглядами гвардійців Яків Яровий у білосніжному гетьманському вбранні, з золотим ланцюгом на шиї і замашною шаблею в руці, різав прапор Смарагдової Орди навпіл. Поруч жужмом валялися кілька зіпсутих стягів. Яків, прийнявши суворий вираз, стискав один край зеленого полотна в кулаці, другий попирав чоботом, а його шабля навдивовижу повільно пиляла сукно з двоголовогим орлом.

Шух! Шух! Шух! Сяйнули по черзі спалахи, лишаючи по собі хмаринки диму.

— Чи досить уже? — спитав Яків роздратованим тоном, не змінюючи суворого виразу обличчя.

— Дякуєм уклінно, — чоловік вискочив з-під накидки дагеротипного апарату. — Буде кілька чудових світлин на особистий вибір пана гетьмана!

Двійко його колег обережно випросталися зі своїх темних сховків і гаряче закивали на підтримку останнього твердження.

— Нарешті, — пан гетьман кинув шаблю разом із ворожим прапором долі, як натруджений шахтар надвечір кидає затуплене кайло. — Що там далі?

Офіцер наблизився до Якова, вклонився і зашепотів. Ярема готовий був закластися, що він висловлював протест, бо, як і будь-який вартий посади очільник охорони, з підозрою ставився до візиту розшукуваного вбивці, який раніше зазіхав на життя гетьмана.

Трійця згорнула дагеротипні апарати і відкланялася, натомість простір зали залюднив десяток нових гвардійців. Офіцер нагородив Малюка неприховано ворожим поглядом і приєднався до підлеглих. Гвардійці хутко розташувалися зусібіч, підперши спинами стіни. Характерник мав підозру, що принаймні половина їхніх рушниць була заряджена сріблом.

Яків підійшов, але руки для вітання не подав.

— Виставі не дивуйся, — мотнув підборіддям на порізані прапори. — То для газет.

Ярема промовчав. Вивчав брата зблизька: цікаво, як вага влади і тягар війни змінили його?

— Де око втратив?

— Того самого дня, коли ти став гетьманом і випустив знавіснілих хортів на полювання.

Брати говорили неголосно, але гвардійці могли чути кожне їхнє слово. Скільки з них працюють на Таємну Варту?

— Я шкодую, брате. Чесно.

Ярема мало не розсміявся неприхованій фальші битої фрази.

— Шкодував би краще в казематах, — озвався характерник.

— Коли я молив тебе не знищувати Орден.

У Якова з'явилася сивина на скронях, під очима набрякли синці, які не ховала навіть пудра, а рот обклало жорсткими зморшками.

— Та вовчих лицарів важко знищити, — розвів руками Яків. — Один із них навіть убив Безсмертного Темуджина...

— Пилип Олефір. Його звали Пилип Олефір, — перебив Ярема. — Так і передай у всі газети, аби надрукували це ім'я.

Коли приємний знайомець-солдат, із яким за сніданком базікали про тонкощі геральдики, пообідді стає нерухомою горою мертвої плоті — то буденність великих протистоянь...

Але загибель Варгана різнилася. Вона боліла порожнечею непоправної втрати, різала відчаєм, що Ярема зазнав після батькової смерті, а згодом — після дідової. Коли близького назавжди замінюють численні симулякри: майно, промовлені колись фрази, хиткі й мінливі спогади у головах інших. А потім усе тане, і натомість приходить забуття.

— Передам, — погодився гетьман. — Пилип Олефір. Відважний син українського народу, чий подвиг залишиться у віках.

Для Якова Пилипове ім'я було порожнім звуком, а втрата не важила нічого. Блюзнірський тон благав про удар у щелепу, але характерник ударив інакше:

— Йому пощастило не померти від рук хортів, як нашому дідові.

Та це не зачепило Якова.

— Я згадую про його смерть щодня, — відповів він гірко. Або гарно вдавано гірко. — Якщо ти прийшов мене звинувачувати, то...

— Я прийшов дізнатися, хто стоїть за знищенням Ордену. Назви імена, і я піду.

— Питання помсти, розумію, — Яків зібрав долоні разом. — Але ти просиш чимало, тому я пропоную обмін: послуга за послугу.

Ярема відчув, як кров приливає до щік і свіжовиголеної шкіри голови.

— Послуга за послугу? Після того, що ти накоїв? Після того, як ми змінили хід війни? Київ звільнено тільки тому, що ми вбили Чингізхана!

На його крик охоронці одразу скинули рушниці, проте шляхтич не зважав — обурений до глибин, він був ладен трощити стіни.

— Так, вбили, і зробили це за моїм наказом, — приязно усміхнувся Яків. — Хіба ти забув? Я нагадаю хронологію: відступ зі столиці був задуманим маневром, хитрою пасткою, і Орда очікувано втрапила до неї. Тим часом я великодушно подарував можливість вовчим лицарям очистити своє