Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

У 1971 році, через два роки після нашого розлучення, у мої сорок чотири, Бела стає на коліно та простягає обручку. Цього разу замість весілля в місцевому залі урочистостей, як ми це зробили двадцять два роки тому, ми влаштовуємо єврейську церемонію. Наші свідки — друзі Ґлорія та Джон.

— Це ваше справжнє весілля, — каже рабин. Він має на увазі, що цього разу в нас єврейське весілля, але я думаю, що він також має на увазі, що цього разу ми обрали одне одного по-справжньому, ми не тікаємо, ми не ховаємося. Ми купуємо новий будинок у Коронадо-Гайтс, декоруємо його в яскравих барвах — червоній, помаранчевій, — встановлюємо сонячні панелі та облаштовуємо басейн. На медовий місяць ми летимо до Швейцарії, в Альпи, зупиняємося в готелі з гарячими джерелами. Повітря холодне. Вода тепла. Я сиджу в Бели на колінах. Шпичасті верхівки гір тягнуться до неба та переливаються різними кольорами, наче вода. Наше кохання здається непохитним, як гірський хребет, воно огортає та обтікає, наче струмок, воно адаптується під нас, воно змінюється, аби прийняти потрібну нам форму. Зміст нашого шлюбу не змінився. Змінилися ми.

Розділ 15

Що очікує життя

«Насправді важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас», — пише Віктор Франкл у «Людині в пошуках справжнього сенсу». У 1972-му, через рік після нашого з Белою повторного одруження, мене було відзначено званням Учительки року в Ель-Пасо. Коли я отримувала нагороду, коли я вважала привілеєм можливість викладати своїм учням, я не могла звільнитися від переконання, що досі не визначила, що саме життя очікує від мене.

— Ти отримала найвище визнання на початку своєї кар’єри, а не наприкінці, — сказав мені директор моєї школи. — Ми чекатимемо на твої наступні великі звершення. Що далі?

Саме це запитання я досі ставила собі. Я знову почала працювати зі своїм юнґіанським терапевтом, та попри його нарікання, що наукові ступені не можуть замінити роботу з внутрішнім світом та внутрішнє зростання, я розмірковувала над тим, аби продовжити навчання. Я воліла дізнатися, чому люди обирають одне та не обирають інше, як ми даємо собі раду зі щоденними завданнями та переживаємо руйнівний досвід, як ми живемо з нашим минулим та нашими помилками, як люди зцілюються. Що, якби моя мама мала з ким поговорити? Чи могла б вона жити в щасливішому шлюбі з татом чи обрати інший шлях? А як щодо моїх учнів чи мого сина — тих, що казали «не можу» замість «можу»? Як я можу допомогти людям переступити через переконання, якими вони себе обмежують, та стати тими, ким їм призначено стати в цьому світі? Я повідомила директорові, що розглядаю можливість отримати докторський ступінь з психології. Та я не могла вимовити мрію в голос без зайвих застережень.

— Не знаю навіть, — кажу я, — на той час, як я закінчу навчання, мені вже буде п’ятдесят.

Він усміхнувся у відповідь.

— Вам у будь-якому разі буде п’ятдесят, — відповів він.

Протягом наступних шести років я переконалася, що і мій директор, і мій юнґіанський терапевт — обидва мали рацію. Я не мала жодних причин обмежувати себе та дозволяти вікові обмежувати власний вибір. Я прислухалася до питань, яке життя ставило мені, та у 1974 році отримала ступінь магістра з освітньої психології Техаського університету в Ель-Пасо, а у 1978 році — ступінь докторки філософії з клінічної психології Університету Сейбрука.

Моя наукова подорож познайомила мене з працями Мартіна Селінґмана та Альберта Елліса, подарувала мені дивовижних вчителів та менторів Карла Роджерса та Річарда Фарсона, кожен з яких допоміг розібратися з вагомими частками себе та свого досвіду. Мартін Селінґман, який згодом заснував нову галузь нашої науки, що називається позитивною психологією, проводив деякі дослідження в 1960-х, що дали відповіді на запитання, які гризли мене ще від дня звільнення з Ґунскірхена в травні 1945-го. Чому багато звільнених в’язнів повернулися до брудних прогнилих бараків? Франкл також зазначив цей феномен в Аушвіці. Що саме, з погляду психології, змушувало звільнених в’язнів відмовлятися від свободи? Зі своїх експериментів, що він їх проводив на собаках (на жаль, тоді ще не протестували проти жорстокого поводження з тваринами), Селінґман довідався про синдром, якому дав назву «навчена безпорадність». Коли собаки, що отримували болісні удари струмом, могли зупинити струм натиском на важіль, вони швидко навчилися зупиняти біль. І в наступних експериментах вони швидко знаходили спосіб уникати болісних ударів струмом, що подавалися у псячу клітку, перестрибуючи через невисоку перегородку. Собаки, які не мали пристроїв, аби зупинити струм, навчилися, що вони безпорадні проти нього. Коли потім їх поміщали в такі ж клітки, вони нехтували шляхом втечі й просто лягали в клітці та скиглили. З цього експерименту Селінґман зробив висновок, що коли ми відчуваємо, що не маємо впливу на обставини, коли ми віримо, що хоч що б робили, ми не здатні полегшити наші страждання чи покращити життя, ми добровільно припиняємо діяти, бо віримо, що все буде марним. Саме це і сталося в таборах, коли колишні в’язні покинули в’язницю та повернулися туди знов, аби безпорадно сидіти там, не знаючи, що їм тепер робити зі своєю довгоочікуваною свободою.

Страждання неминучі та однаково наздоганяють усіх. Але реагують на страждання всі у власний спосіб. Коли я навчалася, мене найбільше притягували психологи, чиї роботи розкривали нашу силу впливати на зміни в нас самих. Від Альберта Елліса, що заснував раціонально-емоційно-­поведінкову терапію, з якої згодом народилася когнітивно-поведінкова терапія, я дізналася, який масштабний вплив мають на нас негативні почуття стосовно себе і що вони спричиняють негативну та саморуйнівну поведінку. Він показав, що в основі наших найменш дієвих та найбільш шкідливих вчинків лежить філософське та ідеологічне переконання, що насправді є ірраціональним, але саме воно визначає наш погляд на себе та світ. Ми часто не знаємо, що це лише думка, і ми не знаємо, як наполегливо ми повторюємо собі цю думку у своєму повсякденному житті. Переконання визначає наші почуття (сум, лють, неспокій тощо), а почуття, своєю чергою, впливають на