Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— А що ж? — ковтнувши спитав Василь.

— Ні не горілка. Це щось солодке, добре. Я його по капельці буду пити, аж поти ви не кінчите своєї чарочки. — Очі в його плясали, лице так і грало усмішкою.

Стара розреготалася.

— А бодай вас — який ви веселий та утішний. Пийте вже.

— Не буду. Їй богу не буду. Поки Ганна Йосиповна своєї не кінчать.

— Я вип'ю, тілько не разом, — усміхаючись, одказала Галя.

— І я не разом, і я за вами.

Галя ще надпила, Власов собі трохи. Знову стара зареготалася, усміхнулась і Галя і зразу вихилила. Власов собі поспішив за нею і разом поставив чарку коло її чарки.

— Бодай вас! — сказала стара, у котрої світ почав крутитись у очах. — Що і за утішний. Сказано, воно іншого роду, іншого заводу… Зараз видно. Он і ото в мене, — і вона вказала пальцем на сина. — Це мужичка, а то… — І вона покрутила пальцем по лобі. — Хай Параска і сяка, хай вона і така, та вона своє діло знає.

— Та буде! — нетерпляче скрикнув Василь. — І підуть від Адама.

— Від Адама кажеш? А що мені таке? Чого мені критися. Що правда, то не гріх. Правда бо є. Стара я трохи стала. П'яненька… а ще Параска не згубила своєї голови, ще вона міцно на в'язах держиться у неї.

— Ви б краще спати йшли, коли випили.

— І випила. І піду. Ти думаєш не піду? Тілько дай мені набалакатися, дай наговоритися з благородною дитиною. Страх мій люблю з благородними поговорити. І ця в мене вдалася. І ця, — вказала вона на зашарілу як рожа дочку. — Хіба я не бачу? Я й сплю, а все бачу. — Вона підвелась, усміхнулася і прикро–прикро подивилась на Власова, у котрого очі так і світились.

— Моя ти картино! — скрикнула вона і поцілувала його в лице.

Галя і Василь зареготались.

— Регочетесь? Доживіть ви до сього… Прощайте! Звиніть стару. Підпила трохи. Звиніть, мої діточки. Піду спати. А ви погуляйте. На те бог і празник дав, щоб погуляти. Прощайте. — І нетвердою ступою подибала стара з хати.

— Отак завжди. Вип'є та й лізе межи очі! — сердито забурчав Василь.

— Ще й добре це, — одказав Власов. — Он у мене як вип'є, так так до зубів з кулаками і сучиться.

Галя глибоко зітхнула. Василь насупився–похилився.

— От бач, — помовчавши, сказав Власов, — стару вирядили спати, та й самі, здається, поснемо. Наливай хоч.

Василь налив.

— Та знаєте як вип'ємо? — пита Власов. — Вип'ємо як німці п'ють. Через руку.

— Як то через руку? — каже Василь.

— А ось як. Бери чарку. Уставай. Сюди руку, сюди. За руку.

І закинувши руку за руку, випили і поцілувалися.

— Аз вами ж? — настоює Власов над Галею.

— Та я так не хочу.

— Не можна ж, Ганна Йосиповна. Не можна. — І він всучив їй чарку у руки.

— Та я коли хочте вип'ю, тілько по–нашому. Я по–німецькому не вмію, — червоніючи одказала Галя.

Власов настоює. Галя одмагається.

— Он я з ним вип'ю! — указала вона на брата.

— Та ну вже пий. От дивись, підкусить хто тебе? Половини не стане?

— Ганна Йосиповна! Раз хоч на віку! — просить, спідлоба питливо дивлячись, Власов.

— Та ну–ну. Пий, — морга Василь.

Галя подала руку. І не вспіла ще до уст чарку піднести, як Власов свою вже й вихилив і пригнувсь цілуватися. Галя подала йому свою. Власов і ту вихилив. І знову лізе. Галя і вирвалась би, та Власов міцно держить її руку, не пускає.

— Та вже поцілую! — скрикнув Власов. Галя підставила руку і дзвінкий поцілунок роздався по хаті.

— Молодець Галько! Молодець! — гука, регочучись, брат. Галя собі регочеться. Один Власов як рак червоний тупцюється коло неї, знову лізе до лиця. Галя борсається, поступається.

— Та не втечете! — кричить Власов і напира до Василевого ліжка. Галя, поточилася, упала. Власов як п'явка уп'явся у її щоки. Поцілунок за поцілунком сипле. Василь стоїть, регочеться. Галя сердито одпихається.

— Та нуте! От вигадали бо–зна що таке.

— А що? а що? — одскочивши, радий сміється Власов.

— Що? гарно не бійсь? — утираючись, каже вона. — Як мати тут були, то тоді і не вигадували по–німецькій. З матір'ю б було і по–німецькій. — Вона сердита мала була йти і вже напрямилася до дверей, та Власов миттю загородив їй дорогу.

— Ганна Йосиповна! Ганна Йосиповна! не бучу більше! Їй–богу не буду. Уже не можна й пошуткувати.

— Гарні шутки… Пустіть!

— Галько! — гукнув Василь. — Не йди.

— А що ще буде? — спитала Галя. Василь тілько скрутнув головою.

— Я щось маю тобі сказати, — не швидко сказав він.

— Що сказати? Кажи.

— Я на самоті. Слухай, Олександро, піди, братіку, погуляй у садок трохи, а я… — і він моргнув на Власова.

— Я не мішатиму вам… Я зараз, — взявши шапку, він напрямився з хати.

— А ви все–таки не сердьтесь, — промовив він ласкаво до Галі і скрився за дверима.

Василь мовчав, дивлячись у вікно, поки не вглядів, що Власов справді пройшов у садок.

— Галю, — похнюпившись, почав Василь. — Ти не сердься на його… Він таки трохи чудний. Не сердься. Хіба ти не бач, що він улюбився у тебе. Мені признававсь, що жити без тебе не може. Бреше. Звісно, бреше. А проте все–таки може кохає. Він слабий на серце. То ти не будь дурною. Бач як тебе нарядили, прибрали. Ти думаєш мати то? Діждалася б. То все я… мої гроші. А хіба їх багато в мене? У ратуші багато не зачепиш. От як би в конторі у його батька служити. По п'ятнадцять, по двадцять рублів у місяць. Ото гроші. Він