Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Вона хотіла щось заперечити, але я вже біг до медичного пункту. Моя голова крутилася від думок, як я зараз це зроблю, але в середині я відчував, що мушу допомогти їй.

Увірвавшись до медпункту, я швидко підійшов до медсестри.

— Там... одній дівчині погано. Мені потрібні... — я запнувся, не знаючи, як краще сформулювати.

— Що сталося? — спитала вона, поглядаючи на мене з підозрою.

— Просто... дайте, будь ласка, прокладки, — нарешті випалив я, і моє обличчя палахкотіло, як вогонь.

Медсестра подивилася на мене здивовано, але швидко передала потрібне.

Я вибіг звідти, тримаючи пакетик, і побіг до туалету. Зайшовши в жіночий, я зустрів кілька здивованих поглядів дівчат, але мені було байдуже.

— Вибачте, дівчата, — сказав я, намагаючись бути максимально ввічливим. — Це важливо.

Вони розступилися, залишаючи мене перед дверима кабінки, де сховалася Єва.

— Єво, — постукав я, намагаючись говорити спокійно.

— Лука, ти що тут робиш?! — її голос був обуреним і здивованим.

— Приніс те, що треба, — відповів я, передаючи їй пакетик через двері.

Вона забрала його, і я почув її тихий зітхання.

— Іди звідси, будь ласка, — прошепотіла вона.

Я кивнув, хоч вона цього й не бачила, і швидко вийшов із туалету. Але, попри незручність моменту, я відчував задоволення, що зміг допомогти.

Коли Єва нарешті вийшла з туалету, я стояв неподалік, спершись на стіну. Вона виглядала злегка розгубленою, але водночас її обличчя палало рішучістю. Я встиг лише підняти руки в захисному жесті, як вона накинулася на мене.

— Лука! Що ти собі думав?! — її голос звучав обурено, а кулаки посипалися на мої плечі й груди, як легкий дощ. — Навіщо ти туди прийшов? Ти взагалі розумієш, як це було соромно?

Я намагався ухилятися від ударів, хоч вони й не були сильними, але вигляд у неї був вражаючий. Її очі блищали, щоки були червоними, і здавалося, що ось-ось вона сама почне сміятися.

— Спокійно, Єво! — я підняв руки вище, ховаючи голову. — Я просто хотів допомогти!

— Допомогти? — вона зупинилася на мить, схрестивши руки на грудях. Її погляд був настільки проникливим, що я почувався, наче під мікроскопом. — Ти думаєш, що герой, так?

— Ну, взагалі-то, так, — сказав я, намагаючись виглядати серйозним, але посмішка таки прослизнула.

— Ох, Лука... — Єва вдарила мене кулаком у плече, цього разу м’якше, і нарешті розсміялася.

Її сміх був заразливим, і я теж почав сміятися. Врешті-решт, ми обоє стояли посеред доріжки, і я почувався настільки легким, ніби міг злетіти.

— Іди сюди, — сказала вона раптом і, взявши мене за руку, потягнула до найближчої лавочки.

Ми сіли, і вона вмостилася поруч, настільки близько, що я відчув, як її плече торкається мого. Її волосся злегка пахло шампунем із нотками м’яти та чогось цитрусового, можливо, лимону.

— Отже, слухай, — почала вона, стискаючи мою руку в своїх. — У мене є новини.

— Новини? — перепитав я, трохи знервовано сміючись. — Це щось серйозне?

— Дуже серйозне! — заявила вона з таким виразом обличчя, ніби збиралася розповісти щось надзвичайно важливе.

Я підбадьорливо кивнув, намагаючись не перебивати.

— Пам’ятаєш Машу? — запитала вона, заглядаючи мені в очі.

— Звичайно, — відповів я, хоч чесно кажучи, мені було складно зрозуміти, куди це веде.

— Так от, — Єва нахилилася ближче, ніби розповідала якийсь секрет. — Я бачила її з хлопцем!

Я моргнув кілька разів, намагаючись зрозуміти, що саме я щойно почув.

— З хлопцем? — перепитав я, відчуваючи, як у моїй голові починає вирувати плутанина.

— Так, із хлопцем! — повторила вона, ніби це була найшокуюча новина дня.

Я відкинувся на спинку лавочки, злегка розгублено кліпаючи.

— І що мені тепер із цим робити? — запитав я, не зовсім розуміючи, як реагувати.

Єва відкинулася назад, сміючись.

— Лука, ти зовсім нічого не розумієш у плітках! — сказала вона, покачуючи головою.

— Мабуть, ні, — погодився я, стискаючи губи, щоб не розсміятися. — Але, чесно кажучи, я й не хочу розбиратися.

Вона легенько штовхнула мене ліктем, і я відчув, як тепла хвиля пробіглася по моєму тілу. Її усмішка була такою щирою, що мені хотілося дивитися на неї вічно.

— Ну, добре, я тебе прощаю, — сказала вона, перевівши погляд на небо. — Але тобі варто хоча б трохи вникнути в такі речі. Це цікаво!

Я посміхнувся, дивлячись на неї. Вона розмовляла так захоплено, що я раптом зрозумів: мені було байдуже до всіх цих «новин» і «пліток». Головне — це те, що вона була поруч, говорила зі мною, сміялася. І в той момент я вирішив, що навіть якщо вона буде розповідати про щось абсолютно нецікаве, я все одно слухатиму. Бо вона — це мій світ.