Читати книгу - "Несказане"

Тоді його кулак врізується Джекові в живіт, і Джек згинається навпіл. Нат нікого раніше не бив, і він думав, що це буде приємне відчуття, відчуття влади — коли його рука викинеться вперед, мов поршень. Це неприємно. Мовби загруз кулаком у шматку м’яса, у чомусь безсилому й важкому, не здатному до опору. Його тепер трохи нудить. Він очікував лункого звуку, як у кіно, але майже нічого не почув. Просто глухий удар, ніби на підлогу впала важка сумка. Короткий кволий видих, і від цього теж підступає нудота. Нат готується, очікує, але Джек не б’є у відповідь. Він повільно випростовується, тримається рукою за живіт, підіймає на Ната непорушний погляд. Навіть не стискає кулаки, й через це Ната дужче нудить.

Він думав, що коли знайде Джека, коли його кулак вріжеться в самовдоволене Джекове обличчя, йому стане краще. Усе зміниться, важка брила гніву, яка наросла в ньому, розсиплеться піском. Але нічого не відбувається. Нат і досі відчуває той шмат бетону, який дряпає зсередини. І до того ж, Джекове обличчя не самовдоволене. Нат очікував як мінімум готовності до оборони, можливо, страху, але в очах ворога немає ні того, ні іншого. Натомість Джек дивиться на нього навіть із ніжністю, неначе йому шкода Ната. Мовби він хоче його обійняти.

— Давай! — кричить Нат. — Що, боїшся вдарити у відповідь?

Він хапає Джека за плече і трусить його, а Ханна мимоволі відвертає очі тієї миті, коли братів кулак таки поцілює Джеку в обличчя. Цього разу з носа в нього висотується червона цівка. Він не витирає її, просто дозволяє стікати від ніздрі до губ, на підборіддя.

— Перестань! — волає Ханна, й лише коли чує власний голос, розуміє, що плаче. Її щоки, шия, навіть комірець футболки вже липкі від сліз. Нат і Джек теж чують. Обидва дивляться на неї, кулак у Ната досі стиснутий, Джекове обличчя із тим ніжним поглядом тепер обернене до неї.

— Перестань, — знову вигукує Ханна.

Їй крутить у животі, вона кидається між хлопцями, намагаючись затулити собою Джека, впирається братові в груди долонями, відштовхує його.

І Нат не опирається. Він дозволяє їй штовхати себе, відчуває, як балансує на краю, як його ноги ковзають по стертих дошках, дозволяє собі звалитися з пірсу.

«То он на що це схоже», — думає він, коли над головою сходиться вода. Він не бореться. Затримує подих, не ворушить ні руками, ні ногами, не заплющує очей і повільно йде на дно. Ось на що це схоже. Він уявляє, як тонула Лідія, як сонячне світло над водою робилося бляклим. Він тоне. Як Лідія. Скоро опиниться на дні, його ноги, руки, спина притиснуться до піску. Він залишатиметься там, поки зможе затримувати подих, поки вода не рине всередину й не загасить мозок, мов свічку. В нього печуть очі, але Нат не дозволяє їм заплющитися. «Ось на що це схоже, — знову промовляє він подумки. — Зверни на це увагу. Зверни увагу на все. Запам’ятай це».

Але він надто добре знайомий з водою. Тіло знає, що робити, так само, як і те, що потрібно пригинатися вдома на сходах, щоб не вдаритися головою. М’язи розтягуються і починають працювати. Тіло саме все вирішує, і руки починають чіплятися за воду. Нат працює ногами, поки голова не виринає на поверхню, поки він не викашлює ковток мулу й не втягує в легені прохолодне повітря. Запізно. Він уже навчився не тонути.

Нат плаває горілиць із заплющеними очима, дозволяє воді тримати стомлені кінцівки. Не зможе дізнатися, на що це було схоже, ані вперше, ані востаннє. Він може здогадуватись, але точно не знатиме ніколи. Як це було, про що вона думала, про що ніколи йому не казала. Чи думала вона, що він її підвів, чи думала, що хотіла, щоб він її відпустив. Це дає найвиразніше відчуття, що її більше нема.

— Нате! — кличе Ханна й виглядає з пірсу.

У неї маленьке й бліде обличчя. Тоді з’являється інша голова — Джекова — і до нього простягається рука. Він знає, що це Джекова рука, й коли він туди дістанеться, у будь-якому разі візьметься за неї.

А що буде, коли Нат візьметься за ту руку? Поплентається додому, мокрий, брудний, зі слідами Джекових зубів на суг­лобах. Поряд буде Джек, запухлий, у синцях, із темно-коричневою плямою на сорочці. Ханна очевидно плакала: жилки під очима, вологі вії. Попри це, вони всі дивно світитимуться, ніби чистенько відмиті.

Знадобиться багато часу, щоб все з’ясувати. Сьогодні їм доведеться мати справу з батьками Ната, із Джековою матір’ю, з усіма запитаннями: «Чому ви побилися? Що сталося?». Має збігти багато часу, бо вони не зможуть пояснити, а батькам — це всі знають — потрібні пояснення. Вони перевдягнуться в сухе, Джек надягне одну зі старих Натових футболок. Намастять Джекову щоку й Натові пальці меркурохромом, й рани здаватимуться ще кривавішими, мовби наново відкритими, хоча насправді починають загоюватися.

А завтра, наступного місяця, наступного року? Потрібно багато часу. Вони й через роки намагатимуться збирати докупи частинки пазлу, пригадувати риси її обличчя, малювати її в уяві. Поза сумнівом, цього разу вони правильно все зрозуміли, нарешті повністю зрозуміли її. Вони часто про неї думатимуть: коли Мерилін відкриє штори в кімнаті Лідії, відчинить шафу й почне діставати з полиць одяг. Коли одного д3ня їхній батько прийде на вечірку та вперше не почне швидко оглядати всі світлокосі голови в кімнаті. Коли Ханна навчиться стояти пряміше, говорити зрозуміліше, коли одного дня знайомим жестом закладе волосся за вухо й на мить замислиться, де вона це перейняла. І коли в університеті в Ната запитуватимуть, чи є в нього брати й сестри, він казатиме: «Дві сестри, але одна померла». Одного дня він гляне на маленький горбочок у Джека на носі й захоче обережно погладити його пальцем. Коли набагато, набагато пізніше він подивиться на мовчазний блакитний мармур на землі та подумає про свою сестру, так само, як думатиме про неї кожної важливої миті свого життя. Нат цього ще не знає, але відчуває глибоко в душі. «Ще стільки всього станеться, — подумав він, — про що мені захочеться тобі розповісти».

Нині ж він нарешті розплющує очі, концентрується на пірсі, на Джековій руці, на Ханні. З того місця, де він плаває, її схилений профіль здається піднятим угору, й Нат пливе до неї по-собачому. Він не хоче пірнути й перестати бачити її обличчя.

Примітка автора

Я дозволила собі кілька незначних фактологічних неточностей: обкладинку книги «Як завоювати друзів і впливати на людей», описану мною, зібрано з кількох різних видань. Однак її текст повністю відповідає реальному. Так само цитати з «Кулінарної книги Бетті Крокер» я взяла з книжки моєї матері, виданої 1968 року. Проте в матері Мерилін мало б бути більш раннє видання.

Подяки