Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Артур

Діана пішла з номеру три хвилини тому, і з тих пір я не знаходив собі місця.

Звісно, без верхнього одягу вона однаково не вийде з готелю, та й охорона, певно, за нею наглядатиме. Та я однаково хвилювався.

Вочевидь, моя відмова її зачепила, можливо сильніше, ніж я очікував. Я знав, що маю рацію. Такі рішення не слід приймати на емоціях.

Та гуляти готелем в пошуках пригод анітрохи не краще.

Я здогадувався, що Діана не зрадіє, якщо побачить мене просто зараз. Ба більше, якщо довідається, що я за нею приглядаю, мов за малою дитиною. Тож я збирався триматися на відстані, й не наближатися до неї без нагальної потреби.

Тільки для початку треба було перевдягнутися.

На щастя, на це не пішло багато часу, й за кілька хвилин я вже вийшов з номера, намагаючись здогадатися куда пішла Діана.

Зважаючи на ціну цього готелю, варіантів було доволі багато. Тут був спортзал, спа, ресторанний комплекс, басейн, боулінг і навіть власний кінотеатр. Якщо вірити брошурам, які нам видали по прибуттю, для відвідувачів тричі на тиждень також проводяться різноманітні майстер класи.

Словом, я міг витратити на її пошуки багато часу. Тож, натомість, вирішив звернутися за допомогою до персоналу готелю. Посміхнувся якійсь дівчині, що відразу знітилася, й спитав чи не знає вона де шукати мою дружину. А тоді вирушив у напрямку ресторану.

Насправді вибір був цілком зрозумілий, адже з минулої ночі ми не їли нічого крім хот-догів.

В мене, звісно ж, відразу спитали, чи планую я приєднатися до дружини, на що я відповів, що ми трохи посварилися, й спитав, чи можна мені зайняти столик на іншому боці зали. Так, аби вона мене не бачила.

Якщо офіціанту і здалося це дивним, він це однаково ніяк не прокоментував. Певно, ми — не найдивніші відвідувачі з усіх, що тут були.

Провівши мене до вільного столу, офіціант приніс мені меню, й, вислухавши замовлення, залишив мене самого.

Діана сиділа з чашкою кави та якимось легким сніданком типу вівсянки з ягодами, й дивилася у вікно, поглинута власними думками. Схоже, вона не помітила б мене, навіть якби я сів навпроти, та я однаково не збирався ризикувати.

Після сніданку Діана рушила до боулінгу, де замовила собі доріжку.

Перша куля пройшлася повз кеглі. Друга — збила половину. Третя — збила ті кеглі, що залишилися.

Далі Діана грала вже впевненіше, вибиваючи три страйки підряд.

Набравши в груди повітря, я підхопив одну з великих куль, й зупинився в двох кроках від неї, перед сусідньою доріжкою, розмахнувся й вибив страйк.

Діана не говорила до мене, просто дивилася. З викликом. А тоді підхопила наступну кулю, й також вибила страйк.

На моїх губах з’явилася ледь помітна усмішка, й я взяв в руки другу кулю, приймаючи виклик та правила мовчазної гри.

Ми провели в боулінгу приблизно годину, перш ніж Діана запропонувала зробити перерву.

Сівши на диван, вона важко зітхнула, потираючи зап’ясток. Я зайняв місце поруч із нею.

Мовчати і далі здавалося неправильним. Ми мали поговорити. Тож я зробив перший крок.

— Послухай, щодо того, що сталося…

— Не треба, будь ласка, — втомлено попросила вона, — Я знаю, ти маєш рацію. Ці останні два дні — суцільне божевілля, і мені потрібен час, аби трохи прийти в себе. Та я однаково…

Діана хотіла сказати щось ще, та в останню мить ніби передумала і махнула рукою.

— Забудь. Просто давай зробимо вигляд, ніби тієї розмови ніколи не було, гаразд? Так буде легше для нас обох.

Не думаю, що я здатен таке забути.

З тієї миті, як я почув ті її слова, я міг думати лише про це. Про те, як сильно я хочу того ж. Та не так. Не коли вона сама не розуміє чого хоче.

Тому збрехав:

— Гаразд.

Діана слабко всміхнулася.

— Дякую.

Між нами досі була напруга, та вона принаймні більше не уникала мене.

— Ти круто граєш. Часто буваєш у боулінгу?

Я похитав головою.

— В дитинстві ми з сестрою не могли собі дозволити такого задоволення. А пізніше, коли гроші в мене вже були, я вже не мав часу. Бував декілька разів, на дні народження сестри, але на цьому все.

А ти?

Діана криво всміхнулася.

— Така сама історія. З підліткового віку робота та навчання забирали увесь мій час. А в дитинстві… Якщо чесно, я не дуже люблю говорити про свою сім’ю. Мої батьки — не найприємніші люди. Ніколи не були. Та, коли ми востаннє бачилися… Гадаю ми остаточно розірвали будь-які можливі зв’язки.

— Вони не надто добре до тебе ставилися?

Я не був впевнений чи варто зачіпати цю тему поряд із нею, та слова вихопилися в мене, перш ніж я встиг передумати.

— Вони не надто добре ставилися до всього, що не приносить гроші. Принаймні батько. Тож моя жага до малювання… Вона його дратувала. А коли я сказала, що хочу займатися цим профессіонально… Мені багато чого наговорили.