Читати книгу - "Бігуни"

Їхній ліцей містився у старому прохолодному будинку, де на двох поверхах до широких коридорів рядками поприростали класи. Всі вони були схожі: три ряди лав, а навпроти них — учительський стіл. Укриту темно-зеленою ґумою дошку можна було пересувати вгору-вниз. Обов’язком чергового учня було намочувати перед кожним уроком губку. На стінах висіли чорно-білі портрети чоловіків, лише в кабінеті фізики було одне жіноче обличчя — Марії Склодовської-Кюрі, — яке засвідчувало рівність статей. Ті ряди облич, мабуть, мали нагадувати учням, що школа, попри свою провінційність, лишається членом великої наукової родини, перейняла найкращі традиції й належить до світу, в якому все можна описати, пояснити, довести й підкріпити прикладом.

У сьомому класі вона зацікавилася біологією. Десь знайшла статтю про мітохондрії — може, їй підсунув батько. Про те, що в прадавні часи, в первісному океані вони, вочевидь, були самостійними істотами, яких поглинули інші одноклітинні, і тепер вони змушені працювати на своїх годувальників. Це рабство було санкціоноване еволюцією — і тепер ми саме такі, які є. Такими термінами це все й було там описане: «поглинуті», «змушені», «рабство». Правду кажучи, їй ніколи це не давало спокою. Те, що на початку було насильство.

Вже в ліцеї вона знала, що стане біологом, тому завзято вивчала біологію й хімію. На російській писала записочки з плітками, які однокласники послужливо передавали попід лавки подружкам. На польській страшенно нудьгувала, аж поки в десятому класі не закохалася в хлопця з паралельного класу, який мав таке саме ім’я й прізвище, як і автор мейла, і чиє обличчя вона зараз намагалася пригадати. Тож вона, здається, небагато довідалася про позитивізм і Молоду Польщу.

Її щоденна подорож — це маятниковий рух красиво загнутою кривою, вісім кілометрів узбережжя, туди й назад, із дому на роботу й навпаки. Море в цих подорожах присутнє повсякчас, тож її поїздки можна вважати морськими мандрівками.

На роботі вона припиняла думати про мейли, поверталася до дійсності, в якій не було місця для тьмяних спогадів. Щойно вона виїжджала на шосе, її охоплювало завзяття — стільки цікавих речей її чекають у лабораторії й офісі. Знайомий обрис низького скляного будинку перемикав її свідомість, мозок починав працювати продуктивніше, розганявся, наче добре наоливлений безвідмовний двигун, який завжди привозив її до мети.

Вона працювала у великій програмі з боротьби зі шкідниками — ласками й опосумами, які, необачно завезені сюди людиною, знищували популяції ендемічних видів птахів, пожираючи насамперед їхні яйця.

Група, в якій вона працювала, вивчала дію різних видів отрути на цих невеликих ссавців. Отруту вводили в яйця, які згодом вкладали до спеціальних дерев’яних кліток, розставлених у лісі й буші. Отрута мусила бути швидкою й гуманною, до того ж мала блискавично розкладатися, щоб загиблими тваринами не отруїлися популяції комах. Кришталево-чиста отрута, цілком безпечна для світу, спрямована лише на шкідника, на один-єдиний вид. До того ж вона самознищується, виконавши завдання. Джеймс Бонд екології.

Над цим вона й працювала. Вона створила таку речовину. На це пішло сім років роботи.

Він звідкілясь про це знав. Певно, вичитав в Інтернеті, там же є все. Якщо тебе нема в Інтернеті, то тебе ніби взагалі немає. Про тебе мусить бути принаймні одна маленька згадочка, хоч би в списку випускників ліцею. Її знайти було неважко, вона ніколи не міняла прізвища. Тож він, мабуть, просто ввів її прізвище в «Ґуґл», і вискочило кілька сторінок — її статті, річний план занять для студентів, діяльність на ниві екології. Спершу їй здалося, ніби йому йдеться саме про це. Тому наївно пустилася в дискусії по мейлу.

Важко було спати в цьому великому трансконтинентальному літаку. Ноги терпнули й напухали. Вона ненадовго западала в дрімоту і прокидалася ще більше дезорієнтованою в часі. Невже ніч може тривати так довго? — дивується спантеличене людське тіло, відірване від землі, від свого місця, де сонце сходить і заходить, а шишкоподібна залоза, це потаємне третє око, ретельно реєструє його рух небом. Нарешті починає світати, і двигуни літака змінюють тон. З тенора, до якого вже звикло вухо, вони переходять у нижчі регістри, баритонові й басові. Велика машина несподівано для неї зісковзує на землю — швидко й спритно. Прямуючи довгим рукавом до будинку аеропорту, вона відчуває, яке тут гаряче повітря, як воно заповзає крізь усі щілини, липке, вологе, як легені навідріз відмовляються його вдихати. На щастя, їй недовго доведеться в ньому перебувати. Наступний літак вирушає приблизно за шість годин, і вона має намір перечекати цей час в аеропорту, дрімаючи, намагаючись зорієнтуватися в часі. Далі, попереду, ще півдоби лету.

Вона часто думала про чоловіка, який надіслав їй того несподіваного мейла. Після того першого приходили наступні, нарешті зав’язалося листування, повне недомовок і здогадок. Таких речей не пишуть прямо, але до людей, з якими колись існував близький тілесний зв’язок, треба виявляти якусь особливу лояльність. Так вона це розуміла. Чи не тому він звернувся саме до неї? Це очевидно. Втрата цноти — це подія одноразова і незворотна, повторити її неможливо — тому-то вона по-своєму маєстатична, хочеш того чи ні, незалежно від усякої ідеології. Вона добре пам’ятає, як це було: короткий гострий біль, надріз, шрам — аж дивно, що спричинений таким безпечним і тупим знаряддям.

Ще вона пам’ятає великі сіро-кремові будинки біля університету, понуру аптеку, в якій завжди горіло світло, незалежно від погоди й пори року, старі коричневі банки зі старанно описаним на етикетці вмістом. Жовті блістери таблеток від болю голови, зв’язані Гумками по шість. Пам’ятає приємні круглясті форми ебонітових телефонних апаратів, переважно чорних чи барви червоного дерева, — у них не було диска, лише невеличка корба, а їхній звук нагадував крихітне торнадо, що закручувалося десь у довгих тунелях кабелів, щоби прикликати жаданий голос.

Дивовижно, що вона так виразно це бачить — уперше в житті. Мабуть, вона починає старіти, адже переважно на старість оживають усі ті закамарки мозку, де старанно записані проминулі події. Досі їй було ніколи міркувати про такі давні справи, минуле здавалося їй невиразною тінню. Нарешті цей фільм пригальмовує, стають помітними деталі — безмежним є людський мозок. Там збереглася навіть її маленька коричнева торбинка, передвоєнна, ще материна,