Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

перед війною був сарай. З другого боку — сінник. А ця стіна, бачиш, довкола обійстя, вона відтоді так і лишилася. Тут, де сидимо, був свинарник. Будинок був на поверх нижчий. У нас було двоє псів. Один малий, чорний покруч, не пригадую вже, як звався, і вовкодав, німецький вівчур, професійно кажучи, гарний і кремезний, а добрий — що твій хліб. Ми, діти, бавилися в Текса Вілера і в розбійників. Він у цій грі був Тексовим конем. Ми їхали на ньому подвір'ям і вчили його не гавкати, бо коні не гавкають. Після того Тексів кінь мав загинути, і ми вчили його бути мертвим. Усе це Джесі зносив, ніколи нікого не кусав, не сердився і не тікав від гри. Просто диво, як нас терпів. Так нас терпів, аж ми одного разу, — він ще й року не мав, — зламали йому вухо, бавлячись. Батько був розлючений, питав, що це ми зробили з Джесіним вухом, а ми похилили голови й мовчали. Мовчав і Джесі. Навіть якби вмів говорити — не видав би нас. Те вухо в нього так і залишилося висіти. Щоразу, як до старого приїздили приятелі з Вуковара і він хвалився своїм вовкодавом, хтось обов'язково питав, що таке у нього з вухом. І потім товариство сміялося, звалює, мовляв, усе на дітей, бо ніхто ж ніколи не чув про такі випадки, коли діти собаці зламали вухо.

Навесні 1991-го Джесі почав копати яму під сараєм, глибоку таку, ніби погріб під картоплю копає. Мати йому боронила, вранці засипала те, що Джесі за ніч викопав, а тоді їй набридло. Нехай копає, однаково настали непевні часи, у Борові пролилася кров, вночі здаля чути було автоматні черги, сусіди почали роз'їжджатися, кожен своєю дорогою: одні у Белґрад, інші в Осієк[101], треті до Німеччини. Кого зараз хвилюватиме, що пес підвал підкопує. Мені й зараз та картинка перед очима стоїть: заліз під сарай та й копає, тільки хвіст і задниця виглядають.

Ти можеш повірити, що він знав? Що знав, і тому цілими ночами копав сховище? Кажуть, що тварини передчувають землетрус та бурю, чують гуркіт під землею, винюхують озон в повітрі, але як можна передчути війну? Ти віриш, що Джесі знав? Чесно тобі кажу, я би далі не зміг розмовляти, якби ти не повірив. Не розізлився би, чого вже там, не посваримося ж ми через таке, але я не зміг би далі розповідати про Джесі, якби ти не знав, що він знав, що почнеться війна. Ми, можливо, не знали, точно нічого не знали, не знали й ті, що перед війною тікали аж до Канади, а наш вовкодав знав. Такий був розумний.

Улітку ракети й гранати почали пролітати над нашим обійстям. Летіли на Вуковар, коли ж це одного дня до нас прийшла тітка з валізами. Вона жила в невеличкій квартирці в будинку біля пошти. Каже: я би залишилася трохи у вас, поки все не заспокоїться. Мати каже: залишайся, що ж тобі робити, як не залишатися. І якийсь час вони удвох пили каву, обговорювали родичів і гризли маківники, доки снаряди свистіли у них над головами. Що різкіше свистів якийсь, то жвавіше вони щебетали, вдаючи, що не чують. Думали, що наше обійстя — між двома світами, сербським і нашим, хорватським, і ті два світи воюватимуть між собою, аж доки настане мир. До того просто треба чекати на подвір'ї, бо подвір'я — єдиний надійний притулок від снарядів. Хто і нащо обстрілюватиме наше подвір'я?

Одного дня батько не повернувся з Вуковара. Серби знічев'я захопили його в полон, і нам повідомили, що три місяці його не побачимо, доки не повернуть його після обміну полоненими. Але то вже буде в Осієку.

Після того мати й тітка більше не могли спокійно пити каву. Сиділи й мовчали, кожна на своєму краю кухонного столу, а тоді одного вечора, майже без слів, зібрали альбоми з фотографіями, золоті й срібні столові прибори, батькові та дідові дипломи, посвідчення і нагороди, і сказали нам, що завтра вранці ми їдемо. Ми нічого в них не питали, а про що могли ми їх питати і що вони двоє могли нам сказати?

Вранці сусіда забрав нашу корову та свиней, а кури, гуси й качки розлетілися подвір'ям. Він казав, що подбає про них, усміхався і пробував жартувати, але тітка, так само усміхаючись, сказала: не треба, Йоване, я ж уже не дівчинка. Мати приготувала їжу і воду для собак. Розморозила м'ясо з морозилки і розклала його в мисках по всьому подвір'ї, щоб їм вистачило на якомога довший час. Щоб вистачило до того часу, як ми повернемось. Джесі не відходив од неї, не їв і не пив, тільки ходив слідом за нею обійстям. А малий кинувся жерти, ніби востаннє в житті, навіть і не глянув на неї. Тоді вона розплакалася. Не через малого, через Джесі.

Вона справді вірила, що ми скоро повернемось і що собакам вистачить м'яса та води. Ми всі вірили, і я не люблю, коли хтось говорить, що ми були наївні. І не люблю тих, які не були наївними, ніби знали все наперед. Те, що мало статися попереду, могли знати тільки дуже лихі люди. Та дуже добрі пси.

Коли за шість років я вперше повернувся в це обійстя, усе тут було інакше. Тільки отой сремський обрій був такий самий, а все решта — інакше, і будинки, і дерева, і кукурудза, і колір неба, і запах землі були іншими. У нашого будинку зберігся дах, але все з нього було розграбовано, всі меблі, начиння, люстри… Електропроводку — і ту повидирали зі стін і повиносили. Велика мука — бачити таке, людині здається, що після такого вже не залишитися собою, охоплює жах, принаймні мене охопив, бо страшно, знаєш, бачити розчленоване людське тіло, але — вважай мене бездушним, якщо хочеш — страшніше бачити розчленованим власний дім.

Я сказав: цієї ночі спатиму тут. Ви собі як хочете, а я мушу. Якщо не зроблю цього, побачене ніколи не піде мені з голови. Вони казали: ти збожеволів, тут не можна залишатися, у тебе й зброї нема, якщо, боронь Боже, хтось вночі прийде тебе зарізати. Не бійтеся, сказав їм я, порожньо в ці часи, коли війни програні, ніколи ми не почувалися спокійніше, ніж тепер. І більше вже ніколи не будемо такі спокійні.

У багажнику я мав спальний мішок, завжди вожу