Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Зранку я прокинувся весь закоцюблий. Ледве виповз надвір. Був гарячий літній ранок, чути було, як все живе пнеться із землі, а я вирішив ще раз обійти подвір'я, перш ніж рушити до Осієка. Зайшов у сарай — коли ж це хтось на мене загарчав. Знадобився час, щоб очі звикли до темряви, а тоді я побачив собаку, худющого, як привид, із кривавими очима і майже зовсім без шерсті. Виглядав страхітливо. Ніколи ще я не бачив такого пса. Щойно я робив крок, він починав гарчати. Без наміру нападати. За звичкою.

А тоді я побачив те вухо. Джесі, закричав я, але він мене не впізнав, тільки знову загарчав. Джесі, це ж я, говорив до нього, потім побіг до машини, мав із собою м'ясну нарізку і півхлібини, приніс усе це йому, але мій Джесі навіть не понюхав. Тільки гарчав і готувався вкусити, якщо підійду заблизько. Він більше не знав мене.

Я поїхав до Осієка по своїх, і того ж вечора ми повернулися з їжею і гумовою кісткою. Уяви нас, ідіотів — після всього ми приїжджаємо з якоюсь гумовою кісткою. Але його вже не було. Відійшов назавжди, а я не знаю й досі, що для мене тяжче: що він шість років стеріг для мене обійстя чи що не впізнав мене.

Не помиляйся, не кусай нікого

Маріці Фаркаш, яку всі в класі прозивали Мадяркою, батько пообіцяв собаку, якщо вона буде хоробра і піде в лікарню видалити мигдалини. Вона таємно розповіла про це своїм подружкам Мубі та Ґордані, вони — ще комусь, і вже на великій перерві малий Йово Бабич і Давор Крижан скакали, ніби шимпанзе, по шкільному подвір'ю і кричали, що батько принесе Мадярці щеня після того, як лікарі на Кошеві відріжуть їй язика, і тому щеня замість неї гавкатиме і відповідатиме на математиці й суспільствознавстві. Язик у неї зогнив, як у вчителя Фетаха нога від цукрового діабету, її саме тому й відрізали. Але Фетах не купив щеняти, що йому щеня, коли й без ноги може говорити, та ще й за вухо тягати, коли списуєш чужу контрольну. Маріка розплакалася, але Бабич і Крижан і після того не припинили, навпаки говорили ще гірші й страшніші речі, і вона втекла додому.

Учителька Нада, яка вже сто разів попереджала, щоб не називали Маріку Мадяркою, бо вона така ж, як і всі інші, затримала цілий клас після уроків, наче це всі, а не двоє учнів дражнилися з Маріки, мовляв, лікарі на Кошеві, ті самі, у яких був учитель Фетах, відріжуть гнилого язика. Учителька примусила клас стояти два уроки поспіль разом з перервою, а сама сіла за кафедру і читала їм лекцію про дружбу, братерство і єдність, і про любов до тварин. Маріка щаслива, бо в неї буде пес, матиме годованця, про якого піклуватиметься. Маріці не різатимуть язика, бо язик — не грушка і не яблуко, щоб зогнити, а видалять їй залози, відомі як мигдалини, і вона більше не матиме гнійної ангіни, як усі в класі. Учителька була короткозора, найзухваліші прозивали її Сліпоскоп, от і не бачила, як Бабич та Крижан переглядаються: авжеж, та вона ж з нас дурнів шиє, піддурює й оком не моргне, Мадярка, мовляв, до лікарні йде видаляти мигдалини, а всі чують, як та Мадярка говорить! Якби язик їй не зогнив, говорила би так, як усі в класі, а не тягнула б слова, ніби тісто розкачує, і вміла б казала р та л, а не хн і й. Язик в неї гнилий, ще й який гнилий, от собача замість неї і гавкатиме, може, навіть краще гавкатиме, ніж Мадярка говорить, ось тільки як буде гавкати на уроках граматики й правопису, подивитись би на це! Так торохтіли Бабич і Крижан, і цілий клас здригався від їхньої вигадки про Мадярку з гнилим язиком та її гаркітливого пса.

То були тяжкі, страшні та голодні роки між 1950 і 1951. Раз по раз ми колективно, цілим класом, ходили на чиїсь похорони. Шкільний хор над могилою Барайличевої малої сестри співав «Спи, дитя», а директорові Алагичу, що застрелився з пістолета, — «Інтернаціонал». Задивляючись у відкриті могили, в їхні правильні геометричні отвори, на посічене лопатами коріння цвинтарних тополь, на простецькі дощані труни з мертвими тілами, ми збагнули, що вві сні та в смерті можливе усе. Пекло — в голові дитини, що заплющує очі. Тієї ж ночі Мубі та Ґордані, що не вміли берегти чужої таємниці, снилася Мадярка з головою страшного чорного пса, в якого з пащі стікає піна.

23 травня 1951 о п'ятій годині ранку двоє агентів у цивільному прийшли по Міклоша Фаркаша, головного бухгалтера Міськголовпостачання, і повели його в кайданках із дому. Його жінка Ержіка голосила рано-вранці, куди ж це його ведуть і в чому він винен, і хоч Ержіка мала голосисько нівроку, ще до війни була провідним тенором в будапештській опері, ніхто з сусідів не прокинулася, жодна фіранка не гойднулася. Але наступного дня всі знали, що забрали дебелого Мадяра, і не знати, в чому винен, чи то кошти присвоював на посаді бухгалтера, чи з чужими жінками в гречку скакав, як справжній мадяр, чи, не дай Боже, хвалив Сталіна і росіян. Хоча нічого не бачили і не чули, Фаркашева провина отак росла і росла, як росла й стіна довкола його дому, забрьоханої халабуди отам вгорі, на краю Вслав, котру ще за турків мали би розібрати, але держави змінювалися, і завжди знаходилися бідаки й злидні-зайди, чи то шваби, чи то чехи, чи бозна-хто, то так та халупка для іноземців, обгороджена засторогою і підозрами, лишилася стояти. І це вперше з неї когось забрали.

Того ж дня у дитячому відділенні кошевської лікарні Маріці прооперували мигдалини. За правилами, вона мала залишитися у лікарні на три дні, мама обіцяла, що навідуватиме її щодня, але першого дня не прийшла. Маріка хотіла заговорити, спитати щось, але в горлі була тисяча гострих лез, а голосу не було зовсім. Кінчиками пальців торкнулася язика. Він кривавився та болів. Наступного ранку мама прийшла, підхопила її в обійми і, як та була, в піжамі, понесла геть з