Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Телефон у руках тремтів. Лоліта набрала номер і довго не натискала кнопку виклику. Її серце билося гучно, ніби попереджало: «Не роби цього…» Але вона вже зробила.
— Алло? — голос Адама був глухим, наче втомленим.
— Це я… Лоліта. — Вона зробила ковток повітря. — Нам потрібно поговорити.

---

Коли вона приїхала, Адам сам відкрив їй двері. Уперше за стільки років вони дивились одне одному в очі — не з ненавистю, не зі страхом, а з мовчазним трепетом.

— Проходь, — тихо сказав він. — Хочеш чаю чи вина?

— Вина. — Вона не впізнавала свій голос.

Вони сіли на дивані. Квартира була затишна, в стриманих кольорах.

— Тут гарно. — Лоліта озирнулась. — У тебе…

— Дякую. Але скажи… навіщо ти прийшла?

Вона дивилась на келих, довго мовчала.

— Я… я хочу сказати правду. Я більше не можу тікати.

Адам затамував подих.

— Артем — твій син. — Лоліта ледве прошепотіла це.

Адам закрив очі, провів рукою по волоссю.

— Я знав… Я відчував… Він такий, як я в дитинстві… — Його голос зламався. — Пробач мені, Лоліта. За все. За те, що не повірив, що відмовився від тебе… За те, що знищив нас.

Сльози покотилися по її щоках. Вона хотіла вірити, але серце ще боялося.

— Адам… Ти ж тоді не слухав… не чув мене… Я була одна. Вагітна. З розбитим серцем…

Він узяв її руку. Теплу, ніжну, тремтячу.

— Я більше ніколи не зраджу тебе. Я люблю тебе, Лоліто. Завжди любив.Але сам не розумів цього і боявся цього почуття...я намагався виштовхнути з себе кохання...але з першої зустрічі воно оселилося в мені....

Вино зігріло їхнє мовчання. Дотик став поцілунком. Поцілунок — пристрастю.

Її слова ще звучали у повітрі:
— Артем — твій син.

Адам мовчав, лише дивився на неї — довго, глибоко, пронизливо. В його очах змішались біль, любов, злість і спрага. Його пальці ковзнули по її щоці, ніби хотіли переконатись, що вона справжня, що це не марення. Лоліта не відступила. Лише подихнула — глибоко, хрипло — і їхні вуста зімкнулись.

Поцілунок був не ніжним — він був голодним, диким, вимоленим роками. Адам втопив пальці в її волоссі, стягнув її ближче, немов боявся знову втратити. Вона стогнала в нього на губах, її руки шарпали ґудзики його сорочки, торкались шкіри — гарячої, тремтливої.

Вони рухались по квартирі, не відриваючись одне від одного — до спальні, обіймаючи, стискаючи, ніби хотіли з’єднатися до кісток. Одяг злітав із тіл поспішно, в напівтемряві, під приглушене дихання й тихі прокляття за втрачені роки.

Його губи бігли по її шиї, грудях, животі — жадібно, жорстко, з відчаєм. Її тіло вигиналося назустріч йому, як полум’я до вітру. Вона шепотіла його ім’я — то ніжно, то задихано. Він притис її до себе, ввігнавшись в неї з першого руху, глибоко, впевнено. Лоліта затремтіла, вчепилась у нього нігтями, закусила губу, щоб не закричати.

Їхня ніч була не просто коханням — це була сповідь тіл, вибух усіх стримуваних емоцій, злиття болю й пристрасті. Вони кохались знову і знову — не зупиняючись, не втомлюючись.

— Ти моя… чуєш? Моя… — шепотів Адам, притискаючись до її вологого тіла.
— Завжди була… — відповіла вона, зливаючись з ним у ритмі, що був знайомим до болю.

Їхнє єдине ціле пульсувало в кожному подиху, кожному тремтінні шкіри. Це не було просто тілом — це було серцем. Душею. Зціленням.

У ту ніч вони були не ворогами, не колишніми — вони були знову одне ціле. Без слів, лише тілом і серцем вони казали "вибач", "люблю", "ти — моя".

---

Ранок. Промені світла пробивалися крізь фіранки. Лоліта лежала на його плечі, слухала рівне дихання Адама й боялася поворухнутись — ніби це був сон, який вона не хотіла розбудити.

Вперше за довгий час вона не відчувала болю. Лише спокій.
І, можливо… надію.