Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Адам сидів у кріслі зранку, переглядаючи газету — звичка, яка за роки не зникла. Але цього разу його очі завмерли на першій шпальті.

«Раптова смерть Сергія Коваленка. Його вдова та син отримали все майно. Громада прощається з благодійником...»
На фото — вона.
Лоліта.
Така красива, стримана, гідна. І… хлопчик біля неї.

Серце Адама завмерло. Він відразу впізнав щось знайоме в обличчі дитини.

— Хто це? — запитала мама, що випадково проходила повз. Вона глянула на фото.
— Це ж ти… в дитинстві… — мовила вона здивовано, вказавши на хлопчика. — Просто копія!

У Адама закрутилась голова. Слова мами вдарили сильніше, ніж будь-яка правда, яку він сам собі боявся визнати. По часу все сходилось. Це був його син.

Він не зміг чекати. Кинув усе й поїхав.

---

Будинок Лоліти.

Вона не очікувала. Не сподівалась. І тим більше — не була готова.

Коли побачила Адама на порозі — її серце стислося. Але вона залишалась холодною.

— Нам нема про що говорити, — різко сказала Лоліта.

— Не бреши мені… Я знаю, що Артем — мій син! — гнів Адама проривався через біль.

— Він син Сергія. — Її голос був спокійним, хоч руки тремтіли.

— Ні! — майже крикнув Адам. — Він моя копія в дитинстві! І по часу все збігається! Я зроблю тест ДНК, якщо треба! Але я не дозволю тобі ховати від мене сина!

— Ти не маєш жодного права! — зірвалась Лоліта. — Ти принизив мене, зрадив, ти не повірив у мене тоді, коли я більше за все потребувала тебе! І тепер ти хочеш… забрати в мене єдине, що залишилось?

— Я не забираю. Я просто хочу знати правду.

— Іди геть. — Її голос затремтів. — Ти втратив свою правду ще тоді, коли повірив чужим пліткам замість свого серця.

Вона зачинила двері прямо перед ним.

Адам стояв на порозі, в серці — буря. Він знав: тепер це вже не просто спогади. Це — битва за правду. І за сина.

Коли за Адамом зачинилися двері, Лоліта ще довго стояла на місці. Її руки тремтіли, серце билося, ніби виривалося з грудей. Вона намагалася дихати рівно, та кожен вдих віддавався болем.

Його очі… Вони були такими ж, як раніше — глибокі, пристрасні, повні гніву й болю. І вона ненавиділа себе за те, що досі щось відчувала до нього.

— Чому ти прийшов? — прошепотіла вона сама до себе, заплющивши очі. — Чому саме тепер, коли я майже навчилася дихати без тебе?..

---

Через годину приїхала Марія. З животиком, у теплому пальті, з усмішкою. Вона зайшла на кухню і відразу відчула напругу.

— Що сталося? — стривожено запитала вона, сідаючи. — Ти ніби привид побачила…

— Він приходив… Адам. — Голос Лоліти був тихим, наче чужим.

— Що? — Марія миттєво витріщила очі.

— Він знає… або майже знає. Сказав, що Артем — його копія. Хоче зробити тест ДНК.

Марія мовчала. Потім узяла її за руку.

— А він хіба не має права знати правду?

— Маріє… — Лоліта ледь стримувала сльози. — Я стільки років захищала свого сина від болю, якого зазнала сама. Я клялася, що він ніколи не буде розчарований у своєму батькові. Адам знищив мене тоді. Він не вірив мені… просто відмовився від мене. Як я можу довірити йому Артема?

Марія лагідно стисла її долоню.

— Але він має право знати. І твій син має право знати правду. Адам зробив помилку — велику. Але він, здається, зрозумів це. Не заради нього… а заради Артема… Скажи йому правду.

Лоліта дивилась у вікно. На вулиці лив дощ.
У її душі — теж.

Змішані почуття душили її зсередини:
любов, біль, образа, надія.

Вона боялася. Не за себе. А за сина.
Та щось у її серці тихо прошепотіло:
Можливо, час відпустити минуле… і зустріти правду.