Читати книгу - "Родаки"

— Дякуючи мені, Ержа пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай приймуть, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.

— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.

— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як у раю, — відповідала нелукаво баба.

Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни. Баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.

— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.

— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно.

І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших крапель літнього дощу.

І тут з’явилось дивне відчуття, ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали спокій й умиротворення.

— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.

— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.

— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?

— А хіба може таке бути? — здивувався я.

— А ти спробуй…

При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.

— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон.

Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся в моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. Цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, з великим здивуванням знайшов себе в сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку.

Воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само в сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилася долина, всіяна сотнями, тисячами посічених воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба в очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопили такий пекельний біль і відчай, що здалося, ніби всі гріхи людства, відколи світ, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав. Ні!.. Я дико завив од душевного болю.

І тут знову опинився на березі Кривуліни.

— Ти чогось злякався? — запитала стривожено баба.

— Там дуже страшно, — прохрипів я.

— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.

Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову ковтнув сяючої води.

Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння. На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли. Дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…

Ні! Я не знав, хто саме жде, але підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто в цьому палаці, — для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу.

Вродлива жінка, із золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.

— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.

Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:

— Я молилася за тебе, мій володарю. Я молилася, як і всі інші дні і ночі, але не зуміла. Прости. Це все через мене.

Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.

— Ти що із собою вчинила? — схопився я з колін.

Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись усміхнутись, тихо сказала:

— Не смій чіпати, — глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала з грудей. — Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.

Я застиг. А жінка дивилася закохано на мене і мовила:

— Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою. І молитиметься моя душа за тебе. На землі… і на небесі…

І тут очі жінки почали згасати. Схопивши її тіло на руки, я помчав крізь величезні зали до виходу.

— Не помирай, моя княгине, — прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона