Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— тим часом вона з'їхала йому на потилицю — вже стояв, широко розставивши ноги, над мертвою кінською головою, з якої несамовито випорскували невеличкі світло-зелені вугрі. Чоловік ледве встигав їх ловити, бо вугрі розповзалися на гладенькому, ще мокрому камінні швидко й спритно. До того ж над нами відразу з криком закружляли чайки. Вони шугали на землю, хапали, ніби граючись, утрьох-учотирьох одного дрібнішого або середнього вугра, і прогнати їх годі було й думати. Тому що мол був їхній. Однак вантажникові, що кинувся поміж чайок, пощастило все ж таки запхати десятків зо два невеличких вугрів до мішка, що його тримав Мацерат — цей любив продемонструвати свою готовність допомогти людям. Тим-то Мацерат і не бачив, як матуся зблідла й поклала спершу руку, а відразу по тому й голову на плече й на оксамитовий комір Яна.

Та коли всі дрібні й середні вугрі опинилися в мішку, а вантажник, шапка в якого вже злетіла на землю, заходився вичавлювати з дохлої голови вугрів більших і темніших, матусі довелося сісти, і Ян навіть хотів був відвернути її голову вбік, але матуся не далась, вона й далі незрушно дивилася круглими, як у корови, очима на те, як вантажник сотав з кінської голови ту черву.

— Ось погляньмо троха! — кректав він раз у раз. — Ану ж бо!

Помагаючи собі носаком рибальського чобота, чоловік розчахнув конячого рота й уставив між щелепи товсту палицю; було таке враження, немовби голова ошкірилася всіма своїми цілими жовтими зубами. Та коли вантажник — аж тепер ми побачили, що голова в нього лиса й схожа на яйце, — запустив обидві руки в саму конячу морду й дістав звідти відразу двох вугрів завтовшки й завдовжки як рука, це щонайменше, тоді вже й матуся роззявила рота й видала з себе весь сніданок: на каміння молу в струмені кави з молоком полетів збитий у грудки білок і тягуче клоччя жовтка впереміш із пережованим білим хлібом. Її тягло блювати ще і ще, але з неї вже нічого не виходило — на сніданок матуся з'їла не дуже багато, бо набрала зайвої ваги й хотіла неодмінно схуднути, задля чого перепробувала десятки всіляких дієт, хоч по-справжньому не дотримувалася жодної (вона їла потай). Тільки від одного матуся не могла відмовитись: від гімнастики щовівторка в жіночій спілці, хоч Ян і навіть Мацерат із неї кпили, коли вона, прихопивши торбинку зі спортивним костюмом, бігла до отих кумедних тіток, у лискучому синьому костюмі робила вправи з булавою — а проте не худла, й квит.

Того разу матуся лишила на камінні теж із півфунта, не більше, і хоч скільки вона тужилась, а скинути більше ваги їй не пощастило. Нічого, крім зеленуватого слизу, з неї вже не вилітало. Зате налетіли чайки. Вони позліталися ще тоді, як вона почала спльовувати, і кружляли чимдалі нижче, і падали на землю, тлусті й гладенькі, і билися за матусин сніданок, анітрохи на боячись нагуляти тіла, і не давали себе прогнати — та й хто б їх проганяв, коли Ян Бронський і сам їх страхався й навіть затуляв долонями свої гарні сині очі.

Не послухалися чайки навіть Оскара, коли той спробував був скористатися проти них своїм барабаном і на білому лаку вибив дріб проти їхньої білизни. Нічого це не помогло, навпаки, після того дробу чайки поставали ще білішими. А Мацерат і взагалі забув про матусю. Він сміявся, перекривляв вантажника, вдавав із себе чолов'ягу з міцними нервами, та коли вантажник уже майже впорався з конячою головою й на завершення дістав з її вуха величезного вугра, а вслід за ним на каміння потекла білувата каша з конячого мозку, тоді вже й Мацерат зробився білий, як полотно; проте козиритися він однаково не кинув, а купив у вантажника за сміховинні гроші два середні завбільшки й два здоровенні вугрі, та ще й намагався торгуватись за них.

Зате Ян Бронський заслуговував усілякої похвали. Щоправда, той і сам мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче, однак він допоміг матусі випростатись і, обхопивши її однією рукою ззаду, а другою — спереду, повів до берега; збоку на них було смішно дивитися, бо матуся дибцяла в своїх черевичках на високих підборах по камінню, й коліна в неї щокрок підтиналися, хоч ногу вона й не підвернула.

Оскар лишився біля Мацерата й вантажника, бо цей, доти вже знов одягнувши свою шапку, детально пояснював нам, навіщо мішка з-під картоплі до половини засипав сіллю грубого млива. Виявляється, сіль у мішку потрібна для того, щоб вугрі в ній забігалися на смерть, щоб сіль увібрала з них слиз ззовні і зсередини. Бо вугрі, опинившись у солі, не перестають звиватись і звиваються доти, доки весь слиз перейде з них у сіль і вони поснуть. Так роблять тоді, коли мають намір потім їх закопчувати. Щоправда, поліція й товариство захисту тварин це забороняють, але вугрі однаково мають позвиватися в солі. А то як же ще можна очистити їх од слизу і ззовні, і зсередини? Потім мертвих вугрів добре обтирають сухим торфом і підвішують у коптильній бочці над буковим вугіллям вудитись.

На думку Мацерата, дати вуграм позвиватися в солі — досить розумне рішення.

— Вони ж бо самі залазять у конячу голову, — зауважив він.

— І в мерців теж, — докинув вантажник. — Кажуть, після морської битви у Скагерраці вугрі поробилися жирні-жирнющі.

А на днях лікар у нашому лікувально-опікунському інтернаті розповів мені про одну заміжню жінку, яка надумала вдовольнити свою хіть живим вугром, але той так учепився в неї зубами, що її довелося відвезти до лікарні, й тепер вона вже ніколи не матиме дітей.

Вантажник зав'язав мішка з вуграми та сіллю й, хоч той мішок усередині весь аж звивався, закинув його за плече. Білизняну шворку він обмотав собі навколо шиї й розгонистою ходою рушив у бік Нойфарвасера. Тим часом торгове судно вже підходило до берега. Водо-тоннажність воно мало десь тисячу вісімсот тонн і виявилося зовсім не шведським, а фінським, і було навантажене не рудою, а деревом. Вантажник з мішком, певно, мав на «фіні» знайомих, бо помахав у бік тієї іржавої посудини рукою і щось крикнув. А з «фіна» помахали йому й закричали у відповідь. Але чому замахав Мацерат і прокричав по-дурному: «Агов, на судні!» — я так і не дібрав. Адже він народився в Райнланді й у морському ділі взагалі нічого не тямив, а