Читати книгу - "Купеля"

— Як ваша донька зараз?

— Уже ходить по кімнаті, але з ногою є ще проблемка. Маю намір піти до лева, погладити його гриву. Ходімо, покажу про всяк випадок!

Не знаючи чому, Андрій, піддавшись владі спокійного, врівноваженого голосу незнайомки, переліз назад, пішов за нею.

— Ось вони! — з дитячою радістю сказала жінка. — Тепер я його пещу й про себе загадую бажання. Усе! — сказала вона, і Андрій уперше побачив осяяне радістю її обличчя. — До речі, у мене є невеличка проблема, — продовжила жінка, не давши йому оговтатися. — Потрібно терміново поїхати на кілька днів у село до мами, а Алісу саму залишати вдома боязко. Звичайно, вона впорається, але ж іще слаба, тільки-но з ліжка. Ти не зможеш мене виручити?

Андрій не встиг розтулити рота, як жінка взяла його під руку.

— Тут недалечко, ми живемо майже поруч!

Вони повільно йшли спорожнілими освітленими вулицями, поки в очі Андрію не вдарило світло з прочинених дверей.

— Заходьте! — почув він голос Аліси.

Довгий халат із пояском підкреслював тоненьку талію дівчини, але не міг приховати її кульгавість.

— Ми змерзли й хочемо чогось гаряченького, — сказала жінка доньці, знімаючи куртку з Андрія.

Він сидів на кухні, цокаючи зубами, коли Аліса поставила перед ним чашку чаю. Вона принесла теплу ковдру, накрила нею чоловіка. Аліса торкнулася своїм волоссям його щоки, і він зустрівся з нею поглядом. Очі сині, глибокі й бездонні, як осіннє небо, вони справді променіли щастям. Дівчина сіла навпроти нього, пригостила печивом і цукерками. Рух її тонких, майже прозорих пальців із рожевими нігтиками гіпнотизував. Як уві сні, почув Андрій слова жінки про те, що вона ще встигає на нічний потяг і задоволена, що залишає доньку в надійних руках.

Аліса старанно добирала слова, і все в ній, і речі навколо неї, скромно, але гарно сервірований стіл здавалися іншими, світлими, дуже домашніми. Від неї йшло жіноче тепло, від якого чоловіки не тікають, яке притягує, бо може зігріти в будь-яку життєву негоду…

Прокинувшись уранці, Андрій відчув гостру огиду до минулого. Він зрозумів, що кожного з нас змінює не життя, а люди, які оточують. Андрій відкрив навстіж вікно, впускаючи ранок. Він відчув, що порожнеча в душі зменшилася, біль потроху вивітрюється, а минуле вже не чіпляється привидом за плечі…

Співбесідник за викликом

Знову чекаю на дзвінок від коханого. Чому знову? Бо мій коханий чоловік Дмитро одружений, а я його коханка вже понад чотири роки. Іноді мене ображає статус коханки, але втішає те, що це слово походить від слова «кохання». І нехай хтось каже, що бути коханкою одруженого чоловіка — підлість, мені байдуже. Не важливо, що більшість свого вільного часу Дмитро проводить зі своєю родиною, бо я впевнена: у той час, коли він лягає спати поруч із нелюбою дружиною, він думає про мене. Головне, що Дмитро мене цінує, він мене розуміє, він уміє слухати й — найголовніше — чує мене. Мені з ним дуже комфортно, бо я почуваюся захищеною, і від цих відчуттів у мене тепло в душі й усьому тілі. Намагаюся не думати про те, що моєму коханому вона подасть на сніданок саме ті страви, які він не любить. Я дочекаюся нашого побачення й приготую його улюблені млинці із сиром та родзинками, ще й помащу густою домашньою сметаною. Однак сьогодні до нашої зустрічі я власноруч наліпила пельменів зі свининою. Ох і ненавиджу тісто! Але що тільки не зробиш для коханої людини! Після години роботи на кухні моє творіння зайняло почесне місце в морозильній камері й теж буде чекати.

Я вкотре підходжу до дзеркала, поправляю зачіску й критично себе оглядаю з усіх боків. Знаю, що повинна бути в сто разів краща за його дружину. І чому всі гарні чоловіки одружені? Як такій понурі, як його «краля», вдалося привабити такого інтелігентного, розумного та ще й красеня? Чи я в Бога теля вкрала, що мені так не таланить? Утім, Дмитро обіцяє, що все одно ми будемо разом. Три роки мені говорить про це за кожної зустрічі. Я йому вірю! Хіба можна сумніватися в людині, яка для тебе так багато значить! Що ж, я вмію чекати, кохання не терпить квапливості. Тільки чому він сьогодні так запізнюється? Нервово поглядаю на годинник на стіні, який він мені колись подарував. Підлі стрілки застигли на місці, їм байдуже до мене, цокають собі, відмірюючи час нашої розлуки, і не здогадаються пришвидшити його плин.

Дмитро мав бути в мене вже півгодини тому. Він майже ніколи не запізнюється. Можливі затори на дорозі, бо настав час пік. Не треба думати про погане, то його й не буде. Від того, що я починаю нервуватися, час не минатиме швидше й нічого не зміниться. Дмитро прийде тоді, коли мусить прийти. Не потрібно розпорошувати свої сили на хвилювання, а витратити їх на щось корисне.

Плетуся на кухню. Уже кілька днів збираюся прибрати на поличці, де лежать чаї-кави, але моя спроба одразу ж зазнає фіаско. Пакетик недешевого чаю вислизає з неслухняних рук і віялом розсипається по підлозі. Швидко збираю чорні закруточки й змиваю в унітаз. Прибирання — річ потрібна, але не зараз.

Я до нестями хочу почути рідний голос бодай у слухавці мобільного телефону, але не можу. Дмитро сам мені телефонує. Для цього він спеціально купив нову сім-карту і, коли хоче зі мною поспілкуватися, вставляє її в телефон. Як потопельник за соломинку, хапаюся за мобільник, набираю наш засекречений номер. Абонент не на зв’язку! Добре! Тоді зателефоную своїм подругам, бо вже й забула, коли з ними теревенила. Дивно, але номер Ольги не обслуговується, Людмила, виявляється, уже вийшла заміж і не може довго базікати по телефону, а Надя (я й не знала!) у пологовому будинку. Усе! Телефонувати колегам немає бажання: вони мені й так остогиділи.

Після ще тридцяти п’яти хвилин чекання починаю розуміти, яка я самотня. Мене забули всі, я нікому не потрібна. Таке відчуття, ніби я на безлюдному острові або як одинокий корабель серед безмежних вод океану. Я нікчема, яка нікому не потрібна, навіть одруженому чоловіку. Ось знайду собі пристойного чоловіка усім на заздрість… Нісенітниця! Де мені його зустріти,