Читати книгу - "Пророчиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ідіот. Почув твій голос — і відповів. Твій голос я впізнаю.
— Сам ідіот! — Сергій уже не міг стримати своєї радості. — Ти знав, хто дзвонить, ще не почувши мого голосу, а побачивши номер телефону, з якого я дзвонив. Ти впізнав цей номер. Його зафіксувала собі твоя спільниця, відьма Олеся, а пам’ять у тебе хороша. Зарудний! Я дзвонив Олесі з цього номера! Вона здала його тобі! А ти виказав себе! До інших наших спільних знайомих я з цього телефону не дзвонив, підполковнику!
— Чому? — вихопилося в Зарудного.
— Бо, крім убитого Андрюхи Шполи, в нас нема більше спільних знайомих, до яких я міг би подзвонити у справі! Цей телефон узагалі вважався конспіративним — я ж і до сьогодні був напівлегальним, у тій ситуації просто світитися з телефоном не хотів. Правильно вчинив, як бачиш. Те, що це — мій номер, знало насправді дуже обмежене коло осіб!
Здається, навіть вітер дмухати перестав — так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:
— Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?
— Скажу, — відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. — Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне — для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?
— Ти правда цього хочеш? — здивування Зарудного звучало щиро. — Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, — тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. — Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші — надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, — тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав — часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує — нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив — волав: «Позатикай там у себе роти!»
— І ти заткнув?
— Як бачиш. Сам розумієш, зібрати установочні дані на Коваленка та його родинну ситуацію мені нічого не коштувало. Для цього навіть оперсклад залучати не довелося: повно нештатних інформаторів. Затикати рота треба було назавжди. Той, хто не змовчав раз, обов’язково повернеться до цієї теми. А проблем із владою мені точно не треба.
— Сам на Київ націлився, га, підполковнику? Місцинка в міністерстві? Чи яка тобі з Воропая користь?
— А цього тобі, Горілий, ніколи в житті не збагнути.
Тому не пояснюватиму. Хочеш слухати по суті — слухай: просто так убивати Колю теж не варто було. Одне діло — кримінальна справа, інше — історія з пророцтвом. Смішно, сам же сміявся. Та я його до останнього не хотів убивати, Олеся повинна була тільки попередити, налякати.
Люди бояться незрозумілого, це не погроза по телефону: «Заткни хавало, бо голову відірву!» Микола поперся в міліцію з заявою. Але передумав, здуру подзвонив мені — треба зустрітися. Уяви собі, Горілий: цей довбодятел настільки втратив відчуття реальності, що вирішив шантажувати мене! Каже: знаю, мовляв, що ви тепер — начальник карного розшуку, то я все про вас розповім, ви всі одна банда! Ні, ну не дитячий садок?
— Як він на тебе вийшов?
— Прямо, Серьожа, прямо. Я, коли він у місто повернувся, зустрівся приватно, нагадав про себе, телефончик лишив. Тільки не сказав, хто я тепер. Він і так знав, що я з міліції і не остання там людина. Не заморочувавсь я такими, як Коваленко, ясно тобі?
— Мені інше ясно. Тоді, в управлінні, коли Коваленко заяву ніс і на нас із Андрієм наштовхнувся, ти саме Шполі дзвонив, мене шукав. І Шпола назвав Коваленкові твоє прізвище й посаду. Тому-то він одразу здав назад. Для чого йому заяву писати, якщо вона до тебе потрапить все одно? Толку не буде. Але він дещо зрозумів, і таки спробував останній шанс — відігратися хоч якось за поламані пальці, собі власну значимість довести. Ні на що він насправді не сподівався, просто Колі за свою тодішню легкодухість завжди було соромно. Як це: в країні боротьба з корупцією, а він, потерпілий від неї, мовчить? За таким самим принципом покійний Гена Корсак діяв — собі доводив: ось, мовляв, і я дещо можу. Обоє голови склали, наївні. Обоє — від твоєї руки.
— Красиво сказав, — погодився Зарудний. — Та було все не так красиво. Набрид мені Коваленко зі своїм, як ти кажеш, бажанням щось значити. Стрельнув йому в голову, пістолета, само собою, позбувся, далі відомо.
— Для чого труп біля будинку викинув? Коваленко не міг просто зникнути? Наглядна агітація?
— І це теж. Якби він зник, або труп знайшли десь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пророчиця», після закриття браузера.