Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
О, світлий час…
О, дивний час…
Гріхи Всевишній змив із нас…
Навчив молитов і пісень…
Життю радіти кожен день…
О, дивний час…
О, світлий час…
Господь Всевишній любить нас…
О, щастя світлий час…
Коли вони сіли на місця, преподобний Портор, кремезний чоловік, чий голос лунав по всій церкві, підвівся зі свого крісла й розпочав проповідь на тему «Радість любові до Господа». Він казав саме про неї. Евелін відчувала, як любов переповнює церкву. Читаючи проповідь, він закидав свою масивну голову, дзвінко говорив і сміявся від щастя. І парафіяни, і орган, що супроводжував проповідь, озивалися і сміялись так само.
Евелін помилялася: це не було схоже на церкви для білих — точно не на ті сухі беземоційні служби, до яких вона звикла.
Його палкий потяг до Господа був заразливий і поширювався кімнатою, наче пожежа. Він запевняв їх, усією силою й міццю свого авторитету, що його Бог — не мстивий Бог, але Бог доброти… любові… прощення… і радості. Він гордовито походжав залою, і пританцьовував, і розспівував свою промову — аж до гальорки. Піт виблискував на його чолі, яке він періодично обтирав білою хусточкою в правій руці.
У відповідь на його спів озивалася вся церква:
— НЕ ПРОМИНЕ РАДІСТЬ, ДОКИ ЛЮБИШ БЛИЖНЬОГО СВОГО…
— Це так, сер.
— ЛЮБІТЬ ВОРОГІВ СВОЇХ…
— Так, сер.
— ЗВІЛЬНІТЬ ДУШІ ВІД СТАРИХ ОБРАЗ…
— Так, сер, звільнимо.
— СКИНЬТЕ З СЕБЕ СТАРІ ЗАЗДРОЩІ…
— Так, сер, скинемо.
— БОГ УМІЄ ПРОБАЧАТИ…
— Так, Він уміє.
— ТО ЧОМУ НЕ МОЖЕТЕ ВИ?
— Ваша правда, сер.
— ЛЮДИНІ ВЛАСТИВО ПОМИЛЯТИСЯ… БОГУ — ПРОБАЧАТИ…
— Так, сер.
— НЕМАЄ ВОСКРЕСІННЯ ДЛЯ ТІЛ, ПОЇДЕНИХ ЛИЧИНКАМИ ГРІХА…
— Немає, сер.
— АЛЕ БОГ МОЖЕ ПІДНЕСТИ ТЕБЕ…
— Так, Він може.
— О! БОГ Є ДОБРИЙ…
— Так, сер.
— О! ЯКИЙ ДОБРИЙ НАШ ГОСПОДЬ…
— Ваша правда, сер.
— ЯКОГО ДРУГА МИ МАЄМО В ІСУСІ…
— Авжеж, сер.
— ТИ МОЖЕШ БУТИ ХРЕЩЕНИЙ, ОБРІЗАНИЙ, ЗЦІЛЕНИЙ, ЗВІЛЬНЕНИЙ ВІД ГРІХА, АЛЕ ЦЕ НІЧОГО НЕ ВАЖИТЬ, ЯКЩО ТИ НЕ ВІДРОДЖЕНИЙ У СЛАВІ…
— Ні, сер.
— ДЯКУЮ ТОБІ, ІСУСЕ! ДЯКУЮ ТОБІ, ІСУСЕ! ДОБРИЙ БОГ ВСЕМОГУТНІЙ! ЦЬОГО РАНКУ МИ СЛАВИМО ІМ’Я ТВОЄ І ДЯКУЄМО ТОБІ, ІСУСЕ! АЛІЛУЯ! АЛІЛУЯ, ІСУСЕ!
Коли він закінчив, уся церква вибухнула скриками «Амінь!» і «Алілуя!», а хор заспівав знову, допоки весь зал не затремтів…
— ЧИ БУЛИ ВИ ОМИТІ КРОВ’Ю… СВЯТОЮ КРОВ’Ю АГНЦЯ… О, СКАЖІТЬ МЕНІ, ДІТИ МИЛІ… ЧИ БУЛИ ВИ ОМИТІ КРОВ’Ю…
Евелін ніколи не була релігійною особою, але цього дня вона підвелася з місця, піднялася над своїм страхом, що приковував її до землі.
Вона відчула, як її серце розкривається і наповнюється чистим благоговінням перед дивом життя.
Вона підпливла до вівтаря, звідки біле зображення Ісуса, стражденного та змученого, в терновому вінку, позирало на неї з розп’яття, немовби кажучи: «Пробач їм, дитя моє, вони не знають, що коять…».
Місіс Тредґуд мала рацію. Вона прийшла зі своїми тривогами до Господа та знайшла розраду.
Евелін глибоко вдихнула, і важкий тягар обурення й ненависті зник, розчиняючись у повітрі й забираючи Тованду з собою. Вона була вільна! І тієї миті вона пробачила хлопця з супермаркету, маминого лікаря та дівчат на паркувальному майданчику… Вона простила. Вона була вільна. Вільна. Просто як усі ці люди, які зазнали страждань, та не дозволили ненависті й страху вбити в собі любов.
Цієї миті преподобний Портор закликав кожного з парафіян потиснути руки сусідам. Вродлива молода жінка, яка сиділа поряд, потиснула їй руку і сказала:
— Хай вас Бог благословить.
Евелін стиснула її руку і відповіла:
— Дякую. Дуже вам дякую.
Вийшовши з церкви, вона озирнулась і глянула на неї востаннє. Може, вона прийшла сюди сьогодні, сподіваючись зрозуміти, як це — бути чорною. Тепер вона збагнула, що цього неможливо дізнатись — так само, як цим милим людям довіку не зрозуміти, що означає бути білою.
Вона знала, що ніколи сюди не повернеться. Це місце належало їм. Але вперше в житті вона відчувала радість — справжню радість. Саме її вона бачила в очах місіс Тредґуд, тільки розпізнати тоді не могла. Вона знала, що може ніколи більше не відчути цієї радості. Але, раз відчувши, вже ніколи її не забуде. А як чудово було б розповісти всім у церкві, що означав для неї цей день!
І було б зовсім дивовижно, якби Евелін знала, що молода жінка, яка потиснула їй руку, була найстаршою донькою Джаспера Піві, провідника спального вагона, який теж здолав чимало випробувань у своєму житті.
«Новини Південної залізниці»
1 червня 1950 р.
Працівник місяця
«Його єдина мета — бачити людей щасливими і робити їхню подорож якомога приємнішою. Будь ласка, не прогледьте цього видатного трударя залізниці, коли обиратимете Працівника місяця».
Ось як пасажирка потяга «Срібний Півмісяць» Сесил Лейні характеризує провідника спального вагона Джаспера К. Піві.
Цей доброзичливий провідник отримував гарні рекомендації відтоді, як у 17 років почав працювати на залізниці носієм на вокзалі міста Бірмінгем, штат Алабама. Відтоді він був кухарем, транспортувальником вантажу, станційним носієм, офіціантом у вагоні-ресторані, провідником плацкартного пасажирського вагона і нарешті 1935 року був підвищений до провідника спального вагона. 1947 року він став президентом бірмінгемської гілки Товариства провідників спальних вагонів.
Далі міс Лейні оповідає, що «пасажир відчуває на собі люб’язність Джаспера з того моменту, як сідає у вагон. Джаспер не шкодує зусиль, аби переконатися, що багаж усіх пасажирів складений правильно, а протягом подорожі шукає будь-якої дрібної можливості зробити поїздку більш комфортабельною, з незмінною широкою посмішкою та радісним сміхом.
За кілька хвилин до прибуття на станцію він завжди оголошує: „Приблизно за п’ять хвилин наш потяг прибуде до… Якщо я можу допомогти вам із багажем, буду радий зробити це“.
Для нас, пасажирів, він надійний друг, уважний господар, пильний охоронець, який створює зручності й виконує забаганки. Він опікується дітьми та допомагає знервованим матерям. Він найбільш люб’язний, умілий і щедрий помічник, за що пасажири йому глибоко вдячні. Рідко коли трапляється зустріти таку людину в наші дні».
Джаспер — непосвячений пастор баптистської церкви на 16-й вулиці в Бірмінгемі і батько чотирьох дочок. Дві з них учителюють, одна вчиться на медсестру, а найменша планує поїхати до Нью-Йорка навчатися музики.
Вітаємо Джаспера К. Піві, нашого видатного Працівника місяця!
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
27 серпня 1955 р.
Сортувальна станція зачиняється
Звичайно, усім нам було сумно почути про закриття сортувальної станції. Тепер, коли ми втратили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»», після закриття браузера.
