Читати книгу - "Астальдо"

— Однак вовки, юний Нолдо, не мучать свої жертви задля розваги. А орки… При чому мучать вони не тільки тіло. Як вважаєш, скільки часу оте дитя-Аварі дивилося на те, як тварі жерли його близьких?

— О, не нагадуйте…, - в голосі Алмареа продзвенів глухою струною жах, — я не пережив би подібного…

— Орки, — мовила цілителька, — знають про існування fеа. І знають, що це є слабким місцем Квенді. Більшість з нас витримає муки, але не піддасться злу, однак дивитись на муки рідних буде найтяжчим катуванням. Тому Таурохтар і вбив мене тоді, коли палало наше городище.

Голос цілительки віддалявся, наче жінка поволі зникала в якомусь проваллі… Тиша… Тільки тиша…

Тиша в залі, велетенській залі… Вона з чорного мармуру, та зала — і стіни, і ряди колон…

Він стоїть босими ногами на мармуровій підлозі. Ноги брудні і закривавлені, рани ще не затягнулися, перед цим його тримали в льосі, де замість підлоги були камінні плити, поставлені на ребро…

Руки в кайданках безсило звисли. Вже немає сили опиратись, весь цей час його забирали на допит лише опісля сутички — в клітці, в льосі, а чи в коридорі-переході. Весь цей час він сподівався, що тварі уб’ють його під час такої бійки, але urqui мали певно суворого наказа — не вбивати.

Голову нахилити не можна — заважає нашийник з шипами… Але так краще… краще… Хоч нестямно болить і зранена спина, і шия… Добре, що не можна схилити голови.

Бо на троні з такого ж чорного мармуру добре знайома особа. Особа ця в кільканадцять разів вища, аніж та, що гуляла колись по Валінору і гостювала в садибі батька Феанаро. Але обличчя те саме, і той же солодкавий усміх…

— Мені говорили, що ти зле поводиш себе, Майтімо Руссандоле…

Ця нечисть зве його материним ім’ям… Ненько Нерданель, добре, що ти не чуєш… Добре, що не бачиш нині свого первістка…

— Стільки заліза на одному слабосилому Нолдо, — продовжує вболівати Мелькор, — Що ж він такого зробив, Сауроне? Я не можу цього бачити, адже це син мого давнього приятеля… Давнього друга, врешті решт, хоча поміж нами і були певні незгоди. Зніміть з юнака всі ці прикраси, і приведіть його до ладу, щоб ми могли поспілкуватися.

Красень з труп’ячим лицем дає знак своїм тварям. Усмішечка на його обличчі не віщує нічого доброго для в’язня.

«Прикраси» знято, розкутого бранця відведено до розкішної кімнати де парує басейн з гарячою водою. У воді добре, можна задрімати, але довго ніжитися йому не дають — якісь жони з такими ж мертвотними лицями, як і у Хазяїна Вовкулаків, з жартами та насмішечками витягують його з води, змащують рани якимись мастями, одягають в довгу шерстяну туніку, саджають за заставлений їжею столик, і змушують відкусити від якогось плоду, схожого на яблуко. Він так звик до постійного голоду, що шлунок відмовляється приймати страву, однак треба поїсти, хоч трохи. Сили будуть потрібні — нічим добрим оте спілкування з «батьковим другом» не закінчиться.

Знову зала, трон, і володар на ньому. Володар в короні — першого разу він чи-то не побачив цей вінець, коли його несподівано витягли з темряви на світло, а чи не повірив власним очам.

Сильмарили… Батькові Камені, справа життя, частка душі Феанаро прикрашають корону Морінготто… Добре, що татко загинув, і не бачить цього…

Камені, бранці Чорного Вали. Вони миготять розпачливо і болісно… «Звільни нас… Ти ж дав Обітницю…»

«Я сам у полоні, милі витвори батькових рук… Я нічого не можу. Тільки мовчати і сподіватися, що за цю мовчанку мене уб’ють…»

— Присаджуйся, Майтімо…

«Навіть кріселко поставили для гостя… Навряд чи погибель твоя буде легкою, Майтімо Руссандоле…»

— У тебе був час обдумати мою пропозицію… Я не хочу від тебе багато, бідолашне дитя, всього лишень такої дружби, якою обдарував мене твій батько. О, так, останнім часом ми не ладнали, але не з моєї вини, повір мені… Загибель князя Фінве… Це трагічне непорозуміння — він став на моїй дорозі зі смолоскипом, бо не мав іншої зброї, спалахнула пожежа… Загибель Феанаро? Я покарав Готмога, він, і його підлеглі поспішили… Але ж це лише Валараукар, як тут ще говорять — балроги… Втілений вогонь, в який я вклав частку розуму. Невелику частку, згоден, але ж мушу я мати якихось помічників. Маяр при мені небагато — Саурон, Тгурінгветіль, той же Готмог, загалом менше десятка. Я звелів Готмогу захопити Феанаро, а не вбивати. Однак бідолаха зовсім озвірів, коли Феанаро розвоплотив його помічника Орлога. Це взагалі-то нечувано — Ельда здолав балрога… Шкода, що Судді Намо дісталася така відважна душа.

«Дай вже спокій моєму батькові… Що б не було між вами — я не служитиму тобі»

— Ти схожий на Феанаро, Майтімо, а в чомусь навіть і кращий — не такий запальний, хоча такий же гордий. Я вже виклав тобі свою пропозицію ще першого дня, пам’ятаєш? Якби ти мав трохи розуму, то не довів би себе до такого оплаканого стану. Але я здогадався, чому ти грубіянив, нещасне дитя… Загибель твоїх воїнів… Там були твої друзі, бідний хлопчику… Але ж я просив, щоб ти прийшов сам…

«Прийшов сам просто в засідку… А може і дійсно краще було б… Принаймні, мої Ельдар нині були б з Макалауре, а не в Мандосі».

— Рятувати тебе не прийде ніхто… Брати твої — у них немає серця. Вони давно зреклися тебе.

«Ти б хотів, щоб моїх малих катували у мене перед очима. Тоді б я був зговірливішим, авжеж…»

— У тебе ще був побратим… Як ви називаєте таких — оtorno…

«Ні, неможливо… Фіндекано зостався в Арамані. Вони всі повернулися, напевне, перемігши сором… Фіндекано нині в Тіріоні, і, певне, відвертається, проходячи повз спорожнілу садибу з восьмикутною зорею на брамі…»

— Вони перейшли Гелькараске, оті ваші Нолдор, і нині йдуть на південь, на свою погибель. Вони не навчені військовій справі як твій рід. Я відрядив загін орків за твоїм оtorno. Ти ж хотів би його побачити, чи не так?

«Цю істоту звуть Князем Лжі… Пам’ятай про це, Рудий… Не вір жодному слову.»

— Я міг би послати за ним когось з Маяр, — слизький голос наче обвивається змією, — але ці жалюгідні комашки ще подумають, що мають якесь значення в цьому світі. Вистачить і орків, тож готуйся до зустрічі.

О, як тремтять вуста… Як зрадливо тремтять… Мовчати… Тільки мовчати… Татко говорив з ним, і