Читати книгу - "Вогнем і мечем"

У козацькому стані його очікували з хвилини на хвилину. Незабаром після битви під Крутою Балкою серед козаків хтось закричав: «Ярема йде!», і чернь охопила паніка – почалася безладна втеча. Паніка ця примусила Хмельницького добряче замислитись.

Йому тепер належало вирішити: чи рушити з усіма своїми силами проти князя й шукати з ним зустрічі в Задніпров’ї, чи, залишивши частину війська для підкорення українських замків, рушити в глиб Речі Посполитої.

Похід на князя таїв у собі небезпеку. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, незважаючи на свою чисельну перевагу, міг зазнати поразки у вирішальній битві, й тоді зразу все було б утрачено. Чернь, яка переважала в його війську, вже показала, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її на армію, спроможну протистояти княжим полкам.

Знову ж таки і князь, напевно, не погодився б на вирішальну битву, та обмежився б обороною в замках і окремими сутичками, котрі затягнули б війну на місяці, якщо не на роки, а тим часом Річ Посполита, без сумніву, зібрала б нові сили й рушила на допомогу князеві.

Ось чому Хмельницький вирішив залишити Вишневецького в Задніпров’ї, а сам – укріпитися на Україні, навести лад у своєму війську, а потім, рушивши на Річ Посполиту, змусити її до переговорів. Він розраховував, що придушення заколотів у Задніпров’ї надовго відверне на себе княжі сили, а йому при цьому розв’яже руки. Смуту ж на Задніпров’ї вирішив він підігрівати, посилаючи окремі полки на підмогу черні.

І ще придумав він збивати князя з пантелику переговорами та протягти час, поки княже військо не ослабне. Тут він згадав про Скшетуського.

Через декілька днів після Крутої Балки, а саме в день, коли серед черні виник переполох, він звелів покликати до себе полоненика.

Прийняв він його в старостиному будинку, в присутності самого тільки Кречовського, що був Скшетуському давнім знайомим, і, милостиво зустрівши, хоч і не без напускної статечності, що відповідала нинішньому своєму становищу, сказав:

– Вельмишановний пане поручик Скшетуський, за послугу, яку ви надали мені, я викупив вас у Тугай-бея і пообіцяв волю. Час настав. Я дам вам пернач,[76] аби, якщо зустрінете якесь військо, було можливо безперешкодно проїхати, і конвой для захисту від мужви. Можете повертатися до свого князя.

Скшетуський мовчав. Навіть подоби радісної усмішки не з’явилося на лиці його.

– Чи готові вирушити? Начебто слабість у вас бачу якусь.

Пан Скшетуський і дійсно був як тінь. Рани й недавні події підкосили могутнього молодика, і зараз він мав вигляд хворого, що не обіцяв дожити до завтра. Виснажене лице пожовкло, а чорна, давно вже не голена борода ще дужче виснаженість цю підкреслювала. Всьому причиною були душевні муки. Лицар їв себе поїдом. Перебуваючи в козацькому обозі, був він свідком усьому, що сталося з моменту виступу із Січі. Бачив і ганьбу й нещастя Речі Посполитої, полонених гетьманів; бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені з голів, одрубаних у мертвих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, наругу над дівчатами; бачив відчай відваги й ганебність страху – бачив усе. Все вистраждав і продовжував страждати тим паче, що в голові його й грудях жалом засіла думка, що сам він і є вимушений винуватець усьому, бо він, і ніхто інший, перерізав петлю на шиї Хмельницького. Та хіба ж міг християнський лицар припустити, що допомога ближньому виплодить таке? І страждання його були безмірні.

А коли задавав він собі питання, що з Оленою, і коли уявляв, що могло статися, якщо злощасна доля затримала її в Розлогах, то здіймав до неба руки й благав голосом, повним безмірного відчаю й сміливості: «Господи! Візьми ж душу мою, бо тут мені випало зазнати більше, ніж я заслуговую!» Одначе тут же похоплювався, розуміючи, що блюзнірствує, а тому падав долілиць і молив про спасіння, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубицею цією невинною, котра, може, марно благає Божого милосердя і його, Скшетуського, допомоги. Коротко кажучи, він так замучився, що дарована воля його не втішила, а цей гетьман запорізький, тріумфатор цей, що бажав бути великодушним, милості свої являючи, й зовсім був йому неприємним, що помітивши, Хмельницький скривився і сказав:

– Поспішіть же скористатися великодушністю, а то я передумати можу; доброчесність моя та сподівання на успіх роблять мене таким необачним, що я ворога собі придбаю, бо знаю добре, що ви вже точно проти мене воюватимете.

На що пан Скшетуський:

– Якщо Бог дасть сил.

І так глянув на Хмельницького, що просто в душу тому проник, а гетьман, погляду його витримати не вміючи, утупив очі в землю й тільки через деякий час подав голос:

– Гаразд, досить про це. Я достатньо сильний, аби якийсь миршавець міг для мене щось значити. Розповісте князеві, володарю своєму, що тут бачили, і застережете від занадто зухвалих вчинків, бо якщо в мене лопне терпіння, то я провідаю його на Задніпров’ї й не думаю, що мій візит буде йому приємним.

Скшетуський мовчав.

– Я говорив уже і ще раз повторюю, – продовжував Хмельницький, – не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, і князь серед них не останній. Ворог він мені й народові руському, відступник од церкви нашої та нелюд. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же стережеться, як би своєї не пролити.

Кажучи це, він усе більше розпалювався. Кров кинулася йому в голову, а очі почали метати блискавки. Зрозуміло було, що гетьман у черговому нападі гніву й люті, коли він усе забував і сам забувався.

– На мотузці звелю Кривоносу привести його! – кричав він. – Під ноги собі кину! На коня з його хребта сідатиму!

Скшетуський подивився звисока на розлюченого Хмельницького, а затим спокійно сказав:

– Спершу над ним перемогу отримайте.

– Ясновельможний гетьмане! – втрутився Кречовський. – Хай же цей зухвалий шляхтич скоріше від’їздить, бо не годиться вам у гнів впадати, а раз ви йому обіцяли волю, він розраховує, що або порушите слово, або інвективи його будете змушені слухати.

Хмельницький угамувався, хоча деякий час продовжував важко дихати, а потім сказав:

– Нехай же в такому разі вирушає і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пернач, як було сказано, й сорок татар, котрі його до поляків проведуть.

Потім, звернувшись до Скшетуського, додав:

– Ви ж знайте, що ми з вами тепер квити. Полюбив я вас, незважаючи на вашу зухвалість, але, якщо ще