Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— На дорозі нічого особливого, — сказав він.

— Добре, — відповів йому Ingles. — Покажеш мені, коли прийдемо.

Ансельмо був щасливий і дуже задоволений, що не залишив свого спостережного поста.

Не страшно, якби він навіть повернувся до табору, думав Роберт Джордан. Це було б цілком розумно і правильно за таких умов. Але він залишився, як йому наказали. Таке буває в Іспанії дуже рідко. Вистояти на посту в заметіль — це вже багато про що свідчить. Недаремно німці бурю й атаку називають одним словом — «штурм». Мені б, звичайно, дуже придалися ще один — два таких, що вистояли б на посту. Атож, дуже придалися б. Цікаво, чи залишився б Фернандо? Гадаєш, він залишився б? Це було б дуже добре! Впертості йому вистачило б. Треба буде з'ясувати, що він за один. Цікаво, про що зараз думає цей індіанець з реклами сигар.

— Про що ти думаєш, Фернандо? — спитав Роберт Джордан.

— А чому ти питаєш?

— З цікавості,— відповів Роберт Джордан. — У мене цікава натура.

— Я думаю про вечерю, — мовив Фернандо.

— Любиш попоїсти?

— Люблю. Дуже.

— А як Пілар куховарить, смачно?

— Так собі,— відповів Фернандо.

Просто-таки другий Кулідж, подумав Роберт Джордан. А все ж мені здається, що він вистояв би.

Вони повільно дерлися вгору крізь заметіль.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

— Приходив Ель Сордо, — сказала Пілар Робертові Джордану. Вони ввійшли з завірюхи до теплої димної печери, і жінка, кивнувши головою, підкликала Роберта Джордана до себе. — Він пішов шукати коней.

— Добре. А мені нічого не просив переказати?

Тільки те, що пішов по коней.

— А як наші справи?

— No se [55]— сказала вона. — Поглянь на нього.

Роберт Джордан побачив Пабло одразу, коли ввійшов, і Пабло посміхнувся йому. Тепер Роберт Джордан знов подивився на Пабло; той, сидячи за столом, посміхнувся і помахав йому рукою.

— Inglés! — гукнув Пабло. — А сніг усе сипле, Inglés!

Роберт Джордан кивнув головою.

— Скинь свої сандалі, я їх висушу, — сказала Марія. — Повішу їх отут, перед вогнищем.

— Гляди, не спали, — сказав їй Роберт Джордан. — Я не хотів би ходити тут босоніж. Що тут у вас діється? — він обернувся до Пілар. — Збори, чи що? Ви не виставили вартових?

— В таку хуртовину? Que va.

За столом, прихилившись до стіни, сиділи шестеро. Ансельмо й Фернандо ще струшували сніг з курток, штанів і стукали ногами об стіну коло входу до печери.

— Дай свою куртку, — сказала Марія. — Поки сніг на ній не розтанув.

Роберт Джордан скинув куртку, обтрусив сніг зі штанів і розв'язав шнурки сандалів.

— Ти все мені тут понамочуєш, — сказала Пілар.

— Ти ж сама мене покликала.

— Можна ж вернутися до входу й там обтруситися.

— Прошу пробачення, — сказав Роберт Джордан, стоячи босоніж на долівці.— Пошукай мені шкарпетки, Маріє.

— Пан і владар, — сказала Пілар і поклала поліно у вогонь.

— Нау que aprovechar еї tiempo, — відповів їй Роберт Джордан. — Треба користатися з кожної хвилини.

— Тут замкнено, — сказала Марія.

— На ось ключа. — І він кинув його Марії.

— До цього мішка не підходить.

— Не в цьому, а в другому. Вони там зверху.

Дівчина вийняла шкарпетки, замкнула рюкзак і принесла їх разом із ключем.

— Сідай, надягни шкарпетки й добре розітри ноги, — сказала вона.

Роберт Джордан усміхнувся їй.

— А ти не могла б витерти мені їх своїми косами? — запитав він навмисне для Пілар.

— От свиня, — сказала Пілар. — Спочатку вдає з себе ясновельможного пана, а тепер самого нашого колишнього господа бога! Стукни його поліном, Маріє.

— Не треба, — сказав Роберт Джордан. — Я жартую, бо дуже задоволений.

— Задоволений?

— Атож, — сказав він. — По-моєму, все йде чудово.

— Роберто, — сказала Марія. — Сідай сюди, витри собі ноги, а я принесу тобі чогось випити, щоб ти зігрівся.

— Можна подумати, що він ще ніколи не намочував ніг, — сказала Пілар. — Що на нього ще жодна сніжинка з неба не падала.

Марія принесла овечу шкуру й поклала її на долівку.

— Ось, — мовила вона. — Постав ноги на неї, поки сандалі висохнуть.

Овеча шкура була недавно висушена й невичинена, і, коли Роберт Джордан став на неї, вона захрускотіла, як пергамент.

Вогнище диміло, і Пілар крикнула Марії:

— Роздмухай вогонь, ледащо! Тут тобі не димарня.

— Сама роздмухай, — сказала Марія. — Я шукаю пляшку, ту, що приніс Ель Сордо.

— Вона там, за мішком, — сказала Пілар. — Чого ти в ним панькаєшся, як із дитиною?

— І зовсім не так, — мовила Марія. — Не як із дитиною, а як з чоловіком, що змерз і промок. І що повернувся додому. Ось, знайшла. — Вона принесла пляшку Робертові Джордану. — Це те, що ти пив сьогодні вдень. З такої пляшки можна зробити гарну лампу. Коли в нас знову буде електрика, яка лампа з неї вийде! — Вона захоплено дивилася на фігурну пляшку. — Як ти питимеш це, Роберто?

— Хіба я не Ingles? — сказав Роберт Джордан.

— На людях я називаю тебе Роберто, — сказала вона стиха й зашарілася. — Як ти питимеш, Роберто?

— Роберто, — хрипким голосом озвався Пабло й хитнув головою в бік Роберта Джордана. — Як ти питимеш, доне Роберто?

— А ти вип'єш зі мною? — спитав Роберт Джордан.

Пабло похитав головою.

— Я п'ю вино, — поважно відповів він.

— Ну, то йди собі до Вакха! — сказав по-іспанському Роберт Джордан.

— А хто він такий, цей Вакх? — спитав Пабло.

— Твій приятель, — відповів Роберт Джордан.

— Ніколи про такого не чув, — похмуро сказав Пабло. — Тут, у горах, такого не було.

— Дай кухлик Ансельмо, — сказав Роберт Джордан Марії.— він таки справді змерз. — Він надягав сухі шкарпетки, відчуваючи в роті чистий і трошки пекучий смак віскі з водою. Але це не те, що абсент, думав він, віскі не обволікає все всередині. Немає нічого кращого за абсент.

Хто б подумав, що тут знайдеться віскі. Хоча, як на те пішло, то в Іспанії найлегше дістати віскі саме в Ла-Грансі. Подумати лишень: Ель Сордо не тільки роздобув пляшку віскі для гостя-динамітника, а й не забув узяти її з собою й залишив тут! Це в них не проста чемність. Чемність — це поставити пляшку й церемонно випити по чарочці з гостем. Так зробили б французи, а те, що зосталося, сховали б до наступної оказії. Але виявити справжню увагу до гостя і не тільки дістати те, що йому подобається, а й принести і залишити, тоді як самому доводиться клопотатися про зовсім інше, таке, що, здавалося б, дозволяє йому думати лише про себе й про своє діло, — на це здатні тільки