Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Ну як, смакує? — спитав він Ансельмо.

Старий сидів коло вогнища й усміхався, тримаючи кухоль у великих руках. Він похитав головою.

— Ні? — спитав його Роберт Джордан.

— Дівчина долила сюди води, — сказав Ансельмо.

— Бо так п'є Роберто, — мовила Марія. — А ти що, кращий за нього?

— Ні,— відповів їй Ансельмо. — Я не кращий. Але я люблю, коли воно пече.

— Дай це мені,— сказав Роберт Джордан. — А йому налий так, щоб пекло.

Він вилив віскі, що залишилося в Ансельмо, собі й повернув порожній кухоль дівчині, а та обережно налила в нього з пляшки.

— О, — сказав Ансельмо, взяв кухоль, відкинув голову назад і вихилив усе одним духом. Тоді подивився на Марію, яка стояла перед ним із пляшкою, і підморгнув їй повними сліз очима.

— О, — сказав він. — Отак, — і облизав губи. — От чим треба вбивати черв'яка, що нас точить.

— Роберто, — мовила Марія й підійшла до нього з пляшкою в руці.— Ти хочеш їсти?

— А вечеря готова?

— Готова. Я можу подати тобі.

— А всі вже їли?

— Всі, крім тебе, Ансельмо й Фернандо.

— Що ж, будемо вечеряти, — сказав він їй. — А ти?

— Я потім, разом із Пілар.

— Сідай з нами зараз.

— Ні, так не можна.

— Сідай і їж. У моїй країні чоловік не сяде їсти без дружини.

— Це в твоїй країні. А тут краще потім.

— Їж із ним, — сказав Пабло, глянувши на неї.— Їж із ним. Пий із ним. Спи з ним. Помирай з ним. Роби все так, як роблять у його країні.

— Ти п'яний? — спитав Роберт Джордан, підійшовши до столу.

Пабло, брудний, неголений, з блаженним виглядом утупив у нього очі.

— Еге ж, — сказав Пабло. — А ти з якої країни, Ingles? Де це жінки їдять разом із чоловіками?

— Estados Unidos [56], штат Монтана.

— Це у вас чоловіки носять спідниці, як жінки?

— Ні. Це Е Шотландії.

— Послухай, Inglés, — сказав Пабло. — Коли ти ходиш у спідниці…

— Я не ходжу в спідниці,— сказав Роберт Джордан.

— Коли ти ходиш у спідниці,— провадив далі Пабло, — що в тебе під сподом?

— Я не знаю, що шотландці носять під сподом, — сказав Роберт Джордан. — Я б і сам хотів дізнатися.

— До чого тут escoceses? [57]— сказав Пабло. — Кого обходять ті escoceses? Кого обходять люди, що так по-чудернацькому називаються? Мене вони не обходять. Я питаю тебе, Inglés. Що в тебе під сподом, коли ти ходиш у спідниці в своїй країні?

— Я тобі вже двічі казав, що ми спідниць не носимо, — відповів йому Роберт Джордан. — Ні сп'яну, ні жартома.

— Ні, а під спідницею все-таки — що? — правив своєї Пабло. — Адже всі знають, що у вас ходять у спідницях. Навіть солдати. Я бачив на малюнках і в цирку Прайса також бачив. Що в тебе під спідницею, Inglés?

— Те саме, що в усіх, — сказав Роберт Джордан.

Ансельмо засміявся, і всі інші, що прислухалися до розмови, теж засміялися, — всі, крім Фернандо. Йому було неприємно, що таку непристойну розмову завели при жінках.

— Ну що ж, так і має бути, — сказав Пабло. — Але, по-моєму, той, хто нічим не обділений, не натягатиме на себе спідниці.

— Не заводься з ним, Inglés, — сказав чоловік із пласким обличчям і перебитим носом, якого звали Прімітіво. — Він упився. Краще розкажи, яка худоба є у вас і що сіють у вашій країні.

— Корови й вівці,— сказав Роберт Джордан. — Пшениці й бобів у нас теж багато. І цукрові буряки є.

Роберт Джордан, Ансельмо й Фернандо сиділи тепер за столом, а інші присунулися до них, — всі, крім Пабло, що сидів сам перед мискою з вином. Подали таке саме тушковане м'ясо, що й минулого вечора, і Роберт Джордан жадібно накинувся на нього.

— А гори у вашому краї є? Певно, є, якщо він так називається, — ввічливо сказав Прімітіво, аби підтримати розмову. Йому було соромно за п'яного Пабло.

— Гір багато, і дуже високих.

— А пасовиська добрі?

— Чудові! Літні гірські пасовиська, що належать державі. А восени худобу переганяють з гір у долини.

— А кому у вас належить земля — селянам?

— Земля переважно належить тим, хто її обробляє. Спершу вона належала державі, а якщо хтось обирав собі ділянку й обіцяв, що оброблятиме її, йому надавалося право володіти сто п'ятдесятьма гектарами.

— Розкажи, як це робилося, — попросив Агустін. — Така аграрна реформа мені подобається.

Роберт Джордан пояснив, у чому полягає закон про гомстеди. Йому ніколи не спадало на думку, що це можна вважати аграрною реформою.

— Чудово! — сказав Прімітіво. — Отже, у вашій країні комунізм?

— Ні. У нас республіка.

— Я вважаю, — сказав Агустін, — що при республіці всього можна домогтися. На мою думку, ніякого іншого ладу й не треба.

— А великих землевласників у вас немає? — спитав Андрес.

— Є, і то дуже багато.

— Отже, несправедливість теж є.

— Аякже. І немало.

— Але ви з нею боретеся?

— Намагаємось, і щодень більше. Але несправедливості ще багато.

— А чи є у вас великі маєтки, які треба було б поділити між людьми?

— Є. І є ще люди, які вважають, ніби такі маєтки самі собою роздрібняться, якщо брати високі податки.

— Як же це так?

Вимакуючи підливу з миски шматком хліба, Роберт Джордан пояснив систему прибуткових податків і податків на спадщину.

— Але великі маєтки все одно є. Крім того, у нас є податки землю, — сказав він.

— То, напевно, колись великі землевласники й багатії збунтуються проти таких податків. По-моєму, такі податки можуть призвести до перевороту. Невдоволені повстануть проти уряду, коли зрозуміють, чим це загрожує їм, так само, як у нас зробили фашисти, — сказав Прімітіво.

— Цілком можливо.

— Тоді вам доведеться воювати в себе, так само, як нам.

— Так, нам доведеться воювати.

— А багато у вашій країні фашистів?

— Є багато таких, які ще самі не знають, що вони фашисти, але настане час, і вони те зрозуміють.

— А хіба не можна знищити їх, поки вони ще не збунтувалися?

— Ні,— мовив Роберт Джордан. — Знищити їх не можна. Але можна виховувати людей так, щоб вони боялися фашизму й зуміли розпізнати його й придушити, коли він підведе голову.

— А знаєш, де немає жодного фашиста? — спитав Андрес. — Де?