Читати книгу - "Знахар"

— Як це — навіщо?

— Так, навіщо? Невже ти думаєш, що мені це потрібно?

— Мусить бути потрібно.

— Невже! — махнув рукою молодий Чинський.

— Лешеку!

— Батьку! Невже ти справді думаєш, що життя заслуговує на те, щоб про нього турбувалися, хвилювалися, докладали зусиль? Повір, мені цього зовсім не треба.

Пан Чинський силувано посміхнувся.

— У твоєму віці, — збрехав він, — я теж страждав на різні депресії, проте мені стало розсудливості зрозуміти, що все це минеться.

— Цим ми й відрізняємося, батьку, — кивнув головою Лешек. — Я ж бо знаю, що це не минуща депресія.

— А я тебе запевняю, що так. Повір мені, у мене ж досвід. Звичайно, фізичний і психічний шок мусить мати свої наслідки. Але це минеться. Минеться тим швидше, чим розсудливіше ти поставишся до свого теперішнього стану. Усвідомлення причин депресії — найкращий засіб для її подолання.

У пана Чинського не було враження, щоб його переконливі аргументи якось вплинули на сина, тож він додав:

— І ще одне. Ти не можеш забувати про нас, про твоїх батьків, для яких ти — усе. Якщо твій розум не може тебе розворушити, то я звертаюся до твоїх почуттів.

Лешек здригнувся і, помовчавши, запитав:

— Ти й справді вважаєш, батьку, що почуття — така могутня й серйозна сила, яку слід брати до уваги тоді, коли виникає гамлетівське питання: «Бути чи не бути?»

— Звичайно, Лешеку.

— Спасибі тобі. Я теж так гадаю.

— От бачиш, синку. Ну, лягай же тепер і спробуй заснути. Уранці будемо вдома. Так… Ти й не уявляєш, як твоя мати стужилася за тобою. Вона завжди намагається вдавати сильну жінку… Але ти й сам знаєш, що під цією зовнішністю криється найглибша ніжність. Ну, спи, сину. Добраніч.

— Добраніч, батьку, — безживним голосом відповів Лешек.

Він згасив світло, проте не ліг. Розмірений стукіт коліс, легеньке погойдування, яскраві смуги іскор на чорній шибці… Тоді він повертався так само. От тільки тоді він прагнув прискорити біг потяга. Віз для неї перстеника на заручини, а для себе — щастя.

У Людвиковській оранжереї, мабуть, уже розквітнув бузок. Так, бузок і запашний геліотроп… Він накаже все позрізати. І може… Там, напевне, лежить глибокий і білий сніг. А на снігу немає жодного сліду. Забутий, маленький горбочок…

Він ітиме цим ніким не порушеним білим шляхом… Буде першим і останнім… Там його мета. А звідти не веде жодна дорога. Покладе квіти, усю могилку вкриє квітами… Може, крізь сніг, крізь товщу землі й дерев’яне віко до неї долине аромат бузку й геліотропу? Вона почує його голос, що повторюватиме найдорожче ім’я, найніжніші обітниці, розпачливі обіцянки? Почує, як слабне, завмирає биття його серця серед конаючих квітів, приготується зустріти його, закине, як колись руки йому на шию й дозволить досхочу дивитися в ці променисті очі? Назавжди, навіки…

І коли Лешек думав про це, його огортала блаженна віра. Який же спокій відчув він, відколи із цим змирився. Щоразу, залишившись сам, він поринав у байдужих, величезних й неосяжних, мов космічна пустка, просторах смерті. Він належав їй до кінця.

Наскільки жахливішим, боліснішим був початок. Щойно Лешек зміг вимовити кілька звуків, відразу запитав у них:

— Що з нею?

Мати здригнулася й коротко відповіла:

— Вона померла, але не думай про це.

А доктор Павлицький додав:

— Розтрощена основа черепа. Із цим не живуть довше, ніж кількадесят хвилин.

І тоді він знепритомнів знову. Щоразу, коли отямлювався, усвідомлення Марисиної смерті здавалася йому запереченням його власного життя. Лежачи із заплющеними очима, він чув, як поруч стиха перемовлялися. Доктор дорікав Чинській:

— Не слід було казати йому, що ця дівчина померла. Це необачно й може згубно вплинути на його нерви.

І відповідь матері:

— Я не вмію казати неправду, докторе. Щодо мене, то я завжди воліла нехай і гірку правду, ніж обман. Зрештою, мій син не відповідає за цей нещасний випадок.

— Я думав, — завагався лікар, — про інше. Він міг мати якісь почуття до цієї Марисі.

— Це неможливо, — перебила його Чинська з таким притиском, немовби саме припущення було для неї образливим.

Фізичний стан Лешека покращувався з кожним днем. У віденській лікарні йому зробили цілу купу рентгенівських знімків, рани й переломи гоїлися добре. Зате психічний стан хворого викликав дедалі більше занепокоєння. Отож, щойно небезпека для життя минула, молодого Чинського перевезли спершу до хірургічної клініки у Відні, а тоді для реабілітації до Аркашона, де веселе міжнародне оточення мало рятівним чином вплинути на Лешека. На жаль, він виразно уникав людей. Не брав участі в розвагах і прогулянках, і хоча машинально виконував усі приписи лікарів, його настрій ніяк не змінювався.

Принаймні зовні це було непомітно. Насправді в ньому зріло невидиме для оточення рішення…

І визріло, і принесло заспокоєння…

Звичайно, він любив батьків і усвідомлював, якого болю їм завдасть. Він був готовий піти на великі жертви, але думка про приречення себе протягом решти життя на каторгу страждань, яких ніщо не могло применшити, здавалася йому чимсь жахливим і непосильним.

Крім того, він прагнув смерті, саме такої смерті, прагнув як очищення, як покути. Адже він вдерся в життя, у спокійне й радісне життя цієї найпрекраснішої істоти, непроханий, некликаний, майже силоміць. Якби не він, Марися й донині жила б своїм, можливо, простеньким і вбогим, але таким погідним життям. А він порушив її спокій, через нього, зрештою, вона загинула, та ще й після смерті переслідувала її лиха слава. Через нього. А йому не ставало мужності подолати відразу всі перешкоди. Він виявився легкодухим. Затаюванням своїх намірів вирішив забезпечити собі зручне життя. Ціною поголосу про неї!

Це вимагало покарання! І він мусив собі його призначити, бо тільки таким чином можна повернути добре Марисине ім’я, тільки це здатне очистити пам’ять про кохану істоту…

Потяг зупинився на маленькій знайомій станції. На пероні стояла пані Чинська, Тита Зеновичівна, її сестра Анелька, кузен Кароль, його дружина Зулька та ще кілька родичів, які зазвичай приїздили до Людвикова на різдвяні свята.

Удавана посмішка, якою Лешек вітав усіх, нікого не ввела в оману: у найкращому випадку це була звичайна чемність. Усі навмисне гуртом поїхали зустріти його, хотіли відразу розважити, втягнути у свої щоденні безтурботні справи. Лише Анелька мовчки й немовби співчутливо спостерігала за ним.

— Як він змарнів і посмутнішав, — мовила вона стиха до пані Чинської.

— Постарайся його розвеселити і вдавай, наче не помічаєш у ньому жодних змін, — пані Елеонора потиснула їй руку. — Він завжди тебе дуже любив.

Четверо саней під’їхали до людвиковського