Читати книгу - "Смарагдова планета"

Не зронивши й слова, змахнув полами жупана і вилетів з кімнати, мов сова, старий чаклун.

… Удвох з Настею вони підвели з лежанки Степана, який жалісно стогнав. У кутку горіла брудна солома, її підпалив Єврась, щоб розігнати темряву. Дівчина набиралася духу: залишивши темницю, мусили пройти повз сіру купу, з якої стирчали чоботи із шпорами…

Але вагався, не рушав з місця Чернець. Повернутися назад в панські покої — означало потрапити до рук того, хто гупав костуром по східцях і був, видно, у стократ сильніший від небіжчика-улана. Шукати виходу з підвалу у двір? Повна садиба холопів, день і ніч чигає вздовж огорожі біло-зелена сторожа.

Сам Єврась, мабуть, і пробився б — але з дівчиною та хворим старим…

Раптом Степан промовив чітко і ясно, показуючи тремтячою рукою:

— Камінь горить!..

Єврась глянув… Дивина! Від солом’яного вогнища по стіні тяглись сині цівки полум’я. Виходить, стіна не з суцільного каменю?!

Не роздумуючи довго, з розгону всім тілом садонув Єврась… І, о щастя! То були потаємні двері, розфарбовані під мур. Зовсім благенькі, тріснули вони після першої Єврасевої атаки, розсипалися на цурпалки.

Земляною вогкістю дихнуло з чорного лазу. Вогнище, яке вже почало згасати, висвітлило цегляне склепіння, підлогу, вичовгану багатьма ногами, й канаву для стічної води. Куди вів цей лаз?

— Чував я про нього! — бурмотів Степан, збадьорений трохи ковтком води з Єврасевої фляги. — То в давні часи ченці рили, щоб від татар, чи що, ховатися…

— І куди ж по ньому можна втрапити, діду? В монастир, може?

— Еге ж, в Свято-Іллінський… Ох! І Степан, змучений нещадно, знову похилився Насті на плече.

— Що ж, — сказав, поміркувавши хвилю, Єврась. — Монахи люди святі, не видадуть…

І, відійшовши, підняв смолоскип, — той, яким щойно смолив пику упирячу, запалив його.

Освітлюючи дорогу, козак рушив уже до тунелю. Та що це? Старечий кашель, сухий і лайливий з відголосками хихикання наповнив підземелля, громами покотився стук костура…

— Насте! — поспішно мовив Чернець. — Я з вами не піду, втікайте самі… Збери всі сили, виведи батька. На ось візьми смолоскип.

— А-а… — розгубилась Настя, очі її розширились, але Чернець не дав дівчині доказати.

— Потім, потім зустрінемось, все поясню… Поспішайте і не озирайтесь.

І, зачинивши за собою окуті залізом двері в’язниці, пішов козак назустріч ворогові, найлютішому за всіх, що були досі, заступаючи собою старого Степана з донькою.

Давно догорів смолоскип. Здавалося, вже не м’язи напружуючи, а саме нутро, тягла Настя, ледь жива, зомлілого батька через смердючі калюжі, по виямках і вибоїнах, куди сковзали її розбиті ноги, тягла, не відчуваючи болю…

Несподівано на щось наступила, мало не впала, пальцями ноги намацала вищерблену сходинку. Обережно вивела старого по розбитих сходах, і, збагнувши, охнула. За поворотом у повітрі висіла зграйка теплих вогників! Перед позолоченим іконостасом маленької підземної церкви гойдалися язички свічок.

Поміж ликів святих, що тьмяно виступали з мороку, Настя знайшла Ту, кого завжди виділяла з-поміж усіх небожителів, — прошепотіла з молитви, що пригадала: «Достойно єсть, яко воістину блажиті Тя Богородицю, Прісноблаженную та Пренепорочную, Матір Бога нашого…»

Ще жвавіше затріпотіли метелики вогню, і виступило мов живе, з-під синьої плащаниці лице строге і безмежної доброти сповнене…

Дув вітер в чернечих плутаних переходах. Направо — тепер Настя бачила— провалилася стеля, зоряна свіжа глибочінь лилася в провалля.

По купах землі, битої цегли Настя витягла батька під вільне небо і впала на шовкову траву. Дихання пропало, руки-ноги зсудомило, одначе й тепер, переборюючи себе, дослухалася як там батько? А старий лежав колодою і лише зрідка хрипів, наче йому здавлювали горло.

До світанку оклигала Настя, щемкий холод і роса змусили її сісти й охопити плечі. Ранок наближався неспішно, і ліс ще був наповнений зловісними нічними звуками. Перешіптувалися сосни, грушка-дичка здригалася, немов трясли її стовбур, низовий вітер кудлав сиву материнку… Скрадливі кроки вчувалися бідній Насті. І справді — хоч волай: висока постать у плащі до п’ят відокремилась від стовбура… За нею друга, третя…

Люди в довгих кобеняках сміливо обступили старого та зіщулену дівчину. Настя помітила, як з-під розхристаних плащів мигають то карбований пояс, то порохівниця з черепашачої броні, то руків’я пістоля…

Той, що підійшов першим, нахилився, наче від самих рожевих хмар. З-під напнутої відлоги до середини грудей звисали довжелезні вуса. Привітно, але з перчинкою прихованої погрозиг мовив вусань:

— Щось я раніше тут з вами не зустрічався, добрі люди!

— А Єврася… Георгія Ченця здибали?! — несподівано для себе знайшлася Настя. — Так от ми від нього!

— Он як… — Під відлогою зблиснула усмішка. Козак озирнувся й покликав: — Охріме, Стецько! А ну, потурбуйтесь про гостей дорогих!..

VII

Незважаючи на молодий вік, Єврасеві довелося пережити немало лихих набігів, лютих битв і один похід, що переважив усі інші козакові подвиги — з битвами на Чорному морі й облогою неприступної турецької фортеці. Але не штурм височенних бастіонів, не шабельна січа перед фортечною мечеттю, — найбільше тоді нагнала страху на Єврася несподівана земна дрож. Таким беззахисним, немічним відчув він себе, коли захилитались кримські скелі. Те ж саме відчув і нині, в глибині панського маєтку. Ходором ходила, репаючись, долівка, й стіни видувались, і стеля провисала все нижче і нижче, немов мокрий полог… Стискаючись і скорочуючись, підвал, наче горлянка чудовиська, штовхав козака до дерев’яних сходів — а ті звивалися драконом, настовбурчуючи луску сходинок, вигнутим кінцем намірюючись з розмаху прибити. Єврась дерся на крутий укіс підлоги, що невпинно надималася. Втікати геть, геть — але назустріч вже наступали навіжені табурети; скрегочучи, повзло якесь закіптюжене начиння, вочевидь, для катувань; виляскували, звиваючись, іржаві ланцюги; і здоровенне горня, підкотившись, вибухнуло, осипавши гострими осколками Єврася. Якимось чудом вдалося козакові вчепитися в знавіснілі поренчата і осідлати сходи. Розлючений змій, скрегочучи оглушливо-надривно, високо здійняв сліпу голову. Скориставшись моментом, стрибнув Єврась у сіни на дубові мостини. В ту ж мить розійшлися припасовані краї, стали на диби плахи… І тут несподівано все стихло, набуло звичного вигляду, немов розпалених духів заскочив зненацька маг-приборкувач.

По-варварськи пишними були сіни в маєтку Щенсних: брусовану плоть стін прикривали рисячі шкури, на килимах грали сяйвом обладунки з різних країн: щити, мечі в оточенні дрібнішої, але з щирою позолотою та коштовними каменями зброї. У великій клітці гостям на показ сиділи уловчі соколи й кречети. А за кліткою сходи вели нагору, в покої пана й пані.

Коли все втихомирилося, почув Єврась голоси знадвору й крики. Притьмом кинувся він в горішні покої. До Зоф’ї піти не наважився — ще