Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Ну, принцесо, ви вільні від змія. Тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.

Гей, як зраділа середуща донька! З великої радості й не знала, куди обернутися та куди ступити. Хлопець узяв її за руку й вивів до брата. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них.

По сьому старший брат полетів назад, на вершину скляної гори, і брати одразу поспішили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат-літун лишився під дверима, а брат-вояк рушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Юнак вихопив шаблю і так розмахнувся, що за одним разом дванадцять змієвих голів повідлітали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові-літунові. Той посадив принцесу на плечі та й спустився із нею на землю.

Тепер старшому братові захотілося трохи відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за молодшим братом.

Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія узяла на себе подобу того хлопця, котрий залишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна:

— Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився на змієвому птахові — якраз тепер злетів із гори.

Двоє братів чисто повірили в те, що з ними говорить наймолодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в дорогу і — просто до царя.

Треба було вам, добрі люди, там бути і бачити, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої радості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь юнаки, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!

Та що сталося з молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте — про нього в палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подобі, — і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго чекав брата-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходив.

«Що мені робити? — міркував собі хлопець. — Доведеться тут з голоду вмерти!»

І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила на очі відьма, яка була матір’ю змія. І каже їй хлопець:

— Слухай сюди, стара відьмо, знеси мене одразу з гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, але бачиш, я така вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш — самі будуть кроїти.

Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголового змія. Заходить, а там знову чалапає назустріч якась відьма. Ото була мати убитого змія. І каже їй юнак:

— Слухай сюди, стара відьмо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, але бачиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем не кивнеш — сама буде шити.

— Добре, голку я візьму й життя тобі залишу.

Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцятиголового змія. І там йому назустріч вийшла стара відьма, котра була матір’ю убитого змія. І каже їй хлопець:

— Слухай сюди, стара відьмо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, але бачиш, яка я стара, — вже не маю сили знести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, золоту вуздечку. Потрясеш нею раз — і перед тобою з’явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз — дістанеш одяг, як у витязя!

Узяв хлопець чарівну вуздечку, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів. Вийшов брат-вояк із замку і перше його діло було потрясти вуздечкою. І справді, як тільки потряс вуздечкою — перед ним з’явився золотогривий кінь. Юнак не думав, не гадав, а сів на коня й поскакав по скляній горі, шукаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раптом дивиться — назустріч скаче птах, та такий великий, як кінь. І каже парубкові:

— Чуєш, чоловіче! Знайди мені на горі води, бо як не знайдеш, то з’їм тебе разом із конем!

Гей, тепер уже і справді хлопець налякався, що аж кров у жилах застигла! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось-таки й прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:

— Добре, добре, пташатко солодке, та коли знайду тобі води, знесеш мене на землю?

— Знесу, хлопче, лиш знайди воду, бо як не знайдеш, одразу тобі кінець!

Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гору — і раптом дивиться, а з-під скла росте якась вільшина.

«Чекай, чекай, — розміркував хлопець. — Вільшина полюбляє водянисте місце, ану спробую своє щастя тут!»

Зійшов з коня, вийняв шаблю і почав копати під вільшиною. Копав, копав — і справді, з-під скла забулькала вода! Коли яма вже була велика, як порядна бочка, перестав копати — нехай натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.

— Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!

Юнакові не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.

Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша принцеса й принесла дуже дорогу і гарну тканину. Вона попросила:

— Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з цього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до завтрашнього ранку — завтра моє весілля.

Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти роботу. Наймолодший брат, що став за