Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

XV.Таумі

Через тиждень після повернення до Сполучених Штатів Таумі згадувала мандрівку до далекої загадкової Юкрейни, як дивний сон. «Невже це трапилося зі мною?» — питала вона себе. Був Київ, дурний конкурс, нехай так. Але чи була поїздка в далеке юкрейнське село серед лісів? Чи був їжак на дорозі? Поїздка до місця, де похована місцева відьма, череп, вона, Таумі, на руках у місцевого аборигена з поглядом дауна, дитини і філософа водночас?.. І раптом до Таумі прийшла думка, що тільки це й було справжнім. Їжак, ліс, заєць, цей бідолашний чоловік… А пластина? Така, як у Джавіртана. Це пояснювалося просто: предок цієї жінки міг захопити пластину-трикутника в Африці, вона могла бути копією, або копією була та, що в Джавіртана.

Таумі не знала, що старий Джавіртан нагадає про себе. Ще через тиждень після її повернення на мобілці озвався голос Ніколь:

— Тут телефонує якийсь містер, каже, що він адвокат покійного містера Джавіртана Тампереств’є. Йдеться про заповіт цього пана.

— Джавіртана?

— Очевидно, так.

— Більше він нічого не сказав?

— Окрім того, що може прислати офіційне повідомлення про місце й час оголошення заповіту. Сказав, що в списку осіб, яких заповіт стосується, є й ваше прізвище.

— Тоді давай пану адвокату мій номер.

Сухуватий чоловічий голос після напівофіційного напівкомпліменту про красу міс Таумі повідомив, що такого числа, о такій-то годині в офісі товариства захисту і розповсюдження таїтянської культури відбудеться оголошення заповіту пана Джавіртана Тамперествє його нотаріусом. Оскільки у списку осіб, які… Бажана присутність… Тим більше такої особи…

Таумі відмовилася бути присутньою і попросила надіслати копію тієї частини заповіту, яка стосується персонально її.

І ось через десять днів вона тримає в руках привезену помічником адвоката, смаглявим молодиком явно латиноамериканського походження, коробку — дерев’яну, з вигадливим візерунком на кришці. У копії заповіту написано: «Заповідаю міс Таумі Ремпбелл, громадянці США, супермоделі, дерев’яну інкрустовану і гравіровану коробку з вмістом цієї коробки і правом розпорядитися предметами, які знаходяться в коробці, згідно з її волею й бажанням. Джавіртан Тампереств’є».

Молодик вручає їй запечатаний сургучем пакетик.

— Там шифр для відкриття коробки, — каже він.

Він явно щось чекає. Чайових чи того, що коробку відчинять при ньому? Чайові він отримує, коробку Таумі відчиняє сама. У ній щось загорнуте у полотно. Коли Таумі розгортає полотно, то скрикує — там людський череп. Вона ледве не впускає його на підлогу. Руки в неї тремтять. Кладе череп на стіл. Вона здогадується, чий то череп. На дні коробки Таумі, прийшовши до тями, помічає аркуш паперу. Повагавшись (чого боятися?), бере до рук і читає. Лист Джавіртана, може, й останній лист старого в його житті. Явно писаний тремтячою рукою:

«Дорога дівчинко! Пишу тобі, знаючи, що ми вже не побачимося. Стара сухорлява сива леді постукала у мої двері й просить йти за собою. Це той випадок, коли джентльмен, навіть якщо він ось-ось мав би стати володарем світу, не має права проігнорувати це запрошення. Шкода, що ти надто далеко і не встигнеш привезти черепа далекої Білої Мамби.

Якщо привезеш, спробуй їх з’єднати і, можливо, саме тобі судилося бути повелителькою світу. Якщо ж не захочеш, роби з черепом великої Туммі Маліколоне те, що вважатимеш за потрібне. Він належить тобі як спадкоємиці королівського і чаклунського роду народу ібіро. Міг би написати ще багато, але відчуваю, що перо ось-ось випаде з руки, яка холоне. Біла леді наполегливо кличе мене. Її шепіт стає все пристраснішим. Бувай, моя люба Таумі. Згадуй іноді старого Джавіртана, якому більш не дозволяють стати повелителем світу. Я зробив для тебе, спадкоємиці великої Туммі Маліколоне, все, що міг. Твій Дж…»

Очевидно, у старого не стачило сили дописати своє ім’я.

Таумі сиділа, не знаючи, що їй робити. Треба було привезти череп білої відьми? Але щось же їй завадило це зробити… Стати повелителькою світу? Та чи випадково, що старий Джавіртан помер саме тоді, коли вона полетіла в далеку Юкрейну?

«Я й так маю в цьому світі надто багато, щоб повірити, що я можу стати його повелителькою за допомогою двох черепів», — раптом подумала Таумі.

Чи хтось за неї. Вона озирнулася. Сама в кабінеті. Чому їй страшно? Їй пригадалися слова Джавіртана про те, як він розшукував її, як прагнув зробити знаменитою і робив усе для цього, часом усуваючи тих, хто цьому заважав.

— Мамо, мені страшно, справді страшно, — прошептала Таумі.

Але що робити з черепом? Викинути в океан, закопати в саду чи на якомусь кладовищі, зберігати як реліквію?

Череп Туммі Маліколоне лежав перед нею. Старий, почорнілий. Навіщо він їй? Куди дивляться ці пусті очниці?

— Пробач, Туммі Маліколоне, — сказала Таумі Ремпбелл. — Я не хочу тобі зла. Я теж із народу ібіро. Можливо, у нас однакова ДНК. І в мене така ж кров, якась там частина твоєї крові. Пробач мені, Туммі Маліколоне, не гнівайся.

Вона промовляла ці слова, мов у гарячці. Наче заклинання.

Все більше впадала в транс. Ось уже її очі закотилися, затряслися голова, руки.

І тут вона побачила, як до кімнати заходить вродлива біла жінка. Вона вдягнута в довгу картату спідницю і щось схоже на кофтину, а на голові має вінка із квітів — незнайомих Таумі, яких вона ще не бачила. Жінка йде, мов сомнамбула, з простягнутими руками. Очі в неї заплющені, але Таумі знає, якого вони кольору — темно-сині, глибокі, настільки виразні, як небо безхмарної ранньої осені. Жінка підходить до столу, мов сліпа (чи й справді сліпа?), мацає руками. Вона хоче знайти черепа Туммі Маліколоне, розуміє Таумі.

— Ні, ні, ні! — кричить вона й хапає черепа.

Біла жінка простягає до неї руки. Її обличчя справді біле, наче крейда. Таумі починає відступати, ось вона вже притиснута до стіни.

— Не віддам! — кричить Таумі.

І отямлюється. Біля неї стоїть Мері, секретарка.

— Що з вами? — стривожено питає вона.

— Я кричала?

— Так. Я злякалася. Вибачте, але я думала…

— Що хтось тут є?

— Ні. Що з вами щось сталося.

— А тут нікого не було?

— Ні. Ой… Міс Таумі…

Мері злякано дивиться на черепа. Вона повинна нічому не дивуватися, що б не робила її вельможна могутня Пані. Але череп в її руках…

— Не бійся, — каже Таумі. — Цей мій спадок.

— Спадок?

— Авжеж. Пам’ятаєш того старого гаїтянця, котрий запрошував мене?

— Голову якогось товариства?

— Він… Він недавно помер.

— Помер? І…

— Ні-ні, — Таумі вже сміється. — Це не його череп. Його він заповів мені.

— Черепа?

— Так.