Читати книгу - "Пастка на дурнів"

Він марно намагався знову зустріти Лючану в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ і не знайшов її й у млосному, ситому, блискучому бедламі чорноринкового ресторану, цієї оази розкоші й насолоди, де напихалися вишуканими стравами галасливі зграйки інших веселих, милих красунь. Він не спромігся навіть знайти й самого ресторану і невдовзі повернувся до свого самотнього ліжка, а вночі йому знову приснилось, як він намагається ухилитись від зенітного шквалу над Болоньєю, а над його головою навис огидний пухкий Аарфі й дивиться на нього глумливими масними очима.

Вранці Йоссар’ян подався шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки були в Римі, але всі, до кого він там звертався, лише знизували плечима. Роздратований, засмучений, прибитий невдачею, він у паніці ладен був бігти світ за очі, а прибіг до квартири для нижніх чинів і з горя навалився на коротуху прибиральницю в оранжевих панталонах. Одягнута в линялий брунатний джемпер і в чорну суконну спідницю, вона тільки-но почала замітати в Сніггеновій кімнаті на шостому поверсі: тоді Снігген був іще живий. Що це Сніггенова кімната, Йоссар’ян міг судити з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка. Щойно переступивши поріг, він, у нападі божевільного відчаю, з розгону кинувся до жінки. Він би, певно, спіткнувся й упав, коли б вона не впіймала його за руки. А далі вона повалилася на ліжко, радо розкривши йому свої мляві, а все ж утішливі обійми. Вона навіть забула кинути ганчірку, якою витирала порох, і вимахувала нею над спиною Йоссар’яна, мов прапором. На її широкому, грубому, довірливому обличчі застигла простодушна усмішка нелукавої приязні. Йоссар’ян скоріше почув, ніж відчув, як, лунко стрельнувши резинкою, вона скинула під ним свої оранжеві панталони.

Коли все скінчилося, він сунув їй у руку кілька асигнацій. Жінка з удячністю цмокнула його. Він відповів їй тим самим. Тоді вона знову цмокнула його і знову повалилась горілиць на ліжко, тягнучі Йоссар’яна за собою. Коли все знову скінчилося, він сунув їй у руку ще якісь гроші і вибіг з кімнати, перш ніж вона встигла вдячно цмокнути його втретє. Діставшись додому, Йоссар’ян мерщій поскидав докупи всі свої манатки і, залишивши Кристі решту грошей, полетів транспортним літаком на П’яносу. Там він одразу ж побіг перепрошувати Голодного Джо за те, що не пускав його до своєї кімнати. Та перепросини були зайві, бо Голодний Джо і без того раював. Він сяяв усмішкою від вуха й до вуха. Йоссар’ян тільки глянув. на приятеля, і всередині його заскімлило: він одразу збагнув, що означає той блаженний вигляд.

— Сорок бойових вильотів! — лунким, щасливим голосом мало не проспівав Голодний Джо. — Полковник видав новий наказ.

Йоссар’ян змертвів.

— Але ж у мене на рахунку вже тридцять два, трясця його матері! — простогнав він. — Ще три, і було б по всьому!

— Полковник вимагає сорок, — байдуже стенувши плечима, повторив Голодний Джо.

Йоссар’ян відштовхнув його з дороги і щодуху побіг до шпиталю.

17. Вояк у білому

Йоссар’ян побір до шпиталю, ладний зоставатися там довіку, аби лиш не робити жодного бойового вильоту понад ті тридцять два, які вже в нього були. Скоро він передумав і повернувся до ескадрильї, але через десять днів полковник Пескарт підняв норму до сорока п’яти вильотів, і Йоссар’ян знову побіг до шпиталю, ладний зоставатися там довіку, аби лиш не робити жодного бойового вильоту понад ті тридцять вісім, які вже значилися на його рахунку.

Йоссар’ян мав таку печінку і такі очі, що міг лягати до шпиталю коли завгодно: лікарі були так само неспроможні встановити, що в нього з печінкою, як і заглянути йому в очі, коли він казав їм, що в нього знову печінка. Він залюбки терпів би шпитальне життя, коли б не справдешні хворі, які часом потрапляли до його палати. Його організм був досить міцний, щоб цілком безболісно перенести будь-чию нежить чи там малярію. З незворушною стійкістю терпів Йоссар’ян, як комусь вирізали гланди, і навіть видалення чийогось геморою чи грижі викликали в нього лиш короткочасне почуття нудотної огиди. Та на більше Йоссар’яна, либонь, не вистачало, і, щоб не захворіти самому, доводилось тікати геть. Він зовсім непогано відпочивав у шпиталі, бо тут його ніхто ні до чого не зобов’язував. У шпиталі в усіх, а отже, і в нього, був один обов’язок — або вмирай, або видужуй, а якщо лягаєш до шпиталю здоровим, видужати не так уже й важко.

Тож краще вже було вилежуватися в шпиталі, аніж шугати над Болоньєю чи пролітати над Авіньйоном, коли за штурвалом твого літака сидять Хлюп із Жлобсом, а в хвостовому відсіку конає Снігген.

Загалом у шпиталі Йоссар’ян бачив значно менше хворих, ніж поза його стінами, а таких тяжкохворих, як там, у шпиталі, не водилося майже зовсім. Процент смертності у шпиталі був набагато нижчий, ніж поза його стінами, і до того ж набагато обгрунтованіший. Тут мало хто вмирав без нагальної потреби. Люди в шпиталі добре знали, як годиться конати, й робили цю справу акуратно, згідно всіх правил. Приборкати смерть нікому не вдавалося і в шпиталі, але все-таки тут її примушували триматися в межах порядку і знати своє місце. Зачинити перед нею двері було неможливо, проте, з’являючись у шпиталі, смерть мусила поводитись, як світська дама. Пацієнти віддавали душу богові тактовно, не втрачаючи доброго смаку. Тут не було тієї вульгарної, потворної показовості, що завжди супроводжувала смерть за межами шпиталю. Тут конали скромно і тихо, не те що Крах або той сусід-небіжчик, які так театрально вибухнули серед чистого неба, чи, приміром, Снігген, котрий не здолав вигадати нічого кращого, як замерзнути на смерть у хвості літака — під сліпучим сонцем, у розпалі італійського літа… Він тоді виказав Йоссар’янові неабиякий секрет.

— Мені холодно, — проквилив він. — Мені холодно…

— Ну, годі, годі,— намагався втішити його Йоссар’ян. — Годі, годі, годі.

У шпиталі ніхто не зникав дивовижним чином на очах у всіх, розчинившись у хмарі, як Мудренджер. Тут нікого не розривало на криваві шматки. Тут ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, нікого не кремсало колесами машин, нікого не розчавлювало обвалами. Тут ніхто не гинув від кулі нальотчиків, нікого не задушували гвалтівники, нікого не заколювали ножем у п’яній бійці, нікому не розчереплювали голову