Читати книгу - "Яса. Том 2"

— А якщо Філон не захоче?

— Як — то не захоче, — здивувався осавул. — Пан наказав. Кличте хлопця.

Йосип пішов і по якомусь часові вернувся з Філоном. Було видно, не втерпів, дорогою все йому розказав. Бо Філон не привітався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозі й прорік:

— Я женитися ще не буду.

Його лице дивно мінилося.

— Як це ще не будеш? — не зрозумів осавул.

— А так. А на Лукині — то й ніколи.

І зціпив зуби, аж потемніли вилиці з молоденьким, лише кілька разів потятим бритвою пушком.

Осавул спантеличився. На таке він не сподівався.

— Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, — мовив навіть не погрозливо, а злякано. — Та тобі… Та тебе…

— Скажіть панові: не одружуся на Лукині, хоч убийте.

— А коли б на мене… — сказав Йосип.

— От і женися, — витиснув крізь зуби Філон.

— Сину, змирися, — просив батько.

— Ми його змиримо канчуками, — погрозливо мовив Лизько.

— Я все одно на Лукині не одружуся, — сказав Філон, і така була в його голосі затятість, так яро палали його очі, що осавул взявся за шапку. Його провів на вулицю Теклин плач.

— …Як це не хоче одружуватися? — здивувався на Лизькову оповідь пан Казимир. — Приведіть його сюди.

Двоє гайдуків привели Філона. За пановою спиною стояв Ян.

— Чому це ти не хочеш одружуватися на такій гарній дівці? — здивовано й мовби м’яко запитав пан.

— Бо… не люблю її, — одказав Філон. — Стояв на блискучій підлозі, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, і стояв міцно. І сам був міцний — шия бронзова, лице смагляве, відкрите. Це дратувало пана.

— А я велю.

Філон мовчав.

— Утямив?

— Над нами, пане, ще є Бог, а він мені не велить, — сказав Філон, не опускаючи очей.

Ці слова привели пана в нестямний гнів.

— А я наказую… І тобі, й твоєму хлопському Богові. Слово гонору, ти візьмеш Лукину за жінку.

— Не візьму, хоч убийте.

— Візьмеш! — верескнув пан Казимир і затупотів ногами. — На конюшню його.

Гайдуки підхопили Філона під руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечір, і на конюшню принесли дві свічі. При їхньому хисткому світлі його й били. Форкав у міцній загорожі жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тільки напівсили. Один навіть просив Філона: «Ти кричи». Філон не кричав. А тоді на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистіли на всю силу. Коли Філона підвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тіла.

— Ну! — процідив крізь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. — Гарні в тебе бояри?

— Це, пане, не мої бояри, а ваші.

— Що — що? — не зрозумів пан.

— Кажу, що на моєму весіллі бояр не буде. Бо не буде самого весілля.

— Засічу до смерті і мертвого женю…

— Хіба що мертвого.

— Гайдуки!

— Ваша світлосте, — зашепотів за Казимировою спиною Лизько. — Я хочу вам щось сказати.

— Що ще там? — невдоволено озвався пан, але ступив у темінь.

— Є ще один спосіб, — проникливо, лакейським голосом шепотів осавул. — Колись, пам’ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на ніч у порожнім вітряку і запустили вітряк. Воно, знаєте, порожній, він гуде, як гаспид. Камінь шкиргає, іскри сиплються. Ну, як у пеклі. Вже за півгодини застукотів той у двері й зізнався.

Пан замислився.

— Що ж, мені одного млина не шкода.

— Та отой, крайній од шляху. Він уже старий, камінь з’ївся, міняти треба. А воно вітрець набирається. — Й підняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивіться, який вітер.

Пан руки не підняв, посмикав себе за вуса й сказав:

— Роби. Тільки варту постав, бо він, бачу, такий, що й втекти може.

— Не втече, — пообіцяв осавул.

На драбинчатім возі четверо гайдуків і осавул привезли до млинів Філона. Він не знав наміру своїх катів, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силі. Лють клекотіла йому в грудях, боліло серце, а на ньому закипали сльози. «Якби вона хоч не сміялася», — ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорній, важкій струні.

Осавул відімкнув млина, гайдуки впхнули туди Філона й зачинили двері. Філон зітхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млині… То що ж.

Пахло мливом і мишами, млин ледь гудів — вітер набирав сили й свистів у крилах. Зверху щось шелеснуло — Філон подумав, що то пугач або інший птах знайшов собі тут прихисток на ніч. І враз підлога під ним гойднулася, заскрипіла, він відчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали вітряк проти вітру. А далі млин загудів, заревів, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготів, зашкирготів камінь, й іскри з — під нього бризнули такими снопами, що Філон відсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, підводився і з жахом дивився на полум’я, яке рвалося з — під каменя. Філон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин і що він згорить разом з ним, почав хреститися. Однією рукою хрестився, а другою тримався за стінку млина, закусивши губи. А млин торохтів, а млин верещав, реготав, жахкав полум’ям, здавалося, він зірвався з припону й мчить кудись, як навіжений. Філонові рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, він уже й поповз до них, і враз у його голові кольнуло, мов розжареним цвяхом: «А вона ще й сміялася». Він поколінкував у куток, де лежало кілька мішків з — під борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.

Опівночі горішній камінь стерся, вломився, тріснула вісь, млина заклинило, й вломилося крило, вітряк затих, тільки гудів під буряним вітром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки відчинили млина, Філон спав на мішках. Камені так і не перемололи його затятості.

А рано — вранці у фільварок прибігла Лукина, вона добилася до пана й просила, щоб з Філоном її не одружували. Цілувала панові чоботи, а він бридливо відступав і сказав, ощиривши зуби:

— Я дав слово. Воно — непорушне. Сьогодні вдень чекай старостів. Вінчатися — увечері.

Старости були в китаєвих шапках з квітами і в червоних жупанах, вони вели молодого до молодої, за ними