Читати книгу - "Шлях Абая"

— Ніхто навіть не чував, щоб хтось із наших предків зважився на таку справу!

— Ну, вони не робили, то я зробив!

— Навіщо?

— Щоб викорінити зло.

— Накинувся на одного — думаєш, усіх провчив? — роздратовано запитав Такежан.

— Уразбай — найголовніший лиходій. Якщо спочатку провчити його, то з іншими впоратися легше.

— Чи тобі вчити Уразбая? На кого ти замахнувся?

— А чим він вищий від мене? Своєю підлістю? Якщо я не примушу тебе і Уразбая відшкодувати збитки тим людям, хто через вас проливає сльози, що тоді говорити про справедливість?

— Тоді нехай пропаде пропадом твоя влада волосного! — озлившись, відказав Такежан і говорив далі знущально: — «Справедливість»! Чи не в Абая ти це перехопив? Де ж твоя справедливість, про яку ти галасуєш?

— Собака слів не розуміє, його треба шмагати канчуком! — відповів Оспан і додав, знущаючись з Такежана: — Але дивно, що ти відчуваєш ці удари на собі! Тобі теж боляче? Чому? Ти ж був противником Уразбая! Чи не він тільки вчора нацькував на тебе жигитеків і примусив їх пограбувати твої табуни? Чого ж сьогодні ти крутиш? Куди гнеш?

— Хоч я й був з ним у сварці, але ніколи не дійшов би до такого лиходійства, як ти,— відповів Такежан.— І не підтримуватиму тебе, коли ти сам накликав біду! Ми не в піжмурки граємось, щоб ти повів мене за собою і зштовхнув з крутого берега! Краще я піду своїм шляхом!

Оспан розлютився:

— Е-е, Такежан, не хотів я вірити, що ти можеш дійти до такої підлості, а, видно, доведеться! Уразбай і Жиренше сплять і бачать, як би розпалити вогонь ворожнечі між синами Улжан — мною і тобою! І я знаю, скільки разів вони підсипалися до тебе! Вони розуміють, що тебе легше спіймати в тенета. Ось ти виливав свої дружні почуття Уразбаю. Я не втручався, з місця не рушив. Думав, мабуть, ти, як старший брат, хочеш пом’якшити мою різкість, загасити ворожнечу. А тепер зрозумів, що ти запобігаєш перед Уразбаєм і, визволяючи його, продав і мене, і Абая. Розтоптав нашу честь. Адже я знав, що твій підлий син Азимбай ще раніш за тебе змовився з Уразбаєм і тепер ладен кидатися на всякого, на кого той його нацькує. Хочеш знати правду, навіщо я так принизив Уразбая? Щоб тебе випробувати! Я хотів перевірити, як ти поводитимешся, коли тобі доведеться обирати: з одного боку — Уразбай, з другого — я. Тепер я тебе розкусив, усе твоє нутро бачу, але знай, Такежан, я й надалі стежитиму за кожним кроком Уразбая, а за тобою дивитимуся пильно! Я не побоюсь прокляття не тільки нашого Тобикти, але й всього казахського народу! Спробуй зрадити мене і перекинутись до Уразбая — я заріжу тебе і твого сина, як собак, своїми власними руками! Забирайся геть звідси, я більше не хочу слухати твоїх смердючих слів!

Такежан схопився з місця і вискочив з юрти.

Із слів Оспана він добре зрозумів, що розраховувати на нього вже не можна. «Ще один перевал — і вороги накинуться на мене не здаля, а з-під боку, з самої сім’ї!» — злісно думав він.

Досі він ще сподівався, що в рішучий момент усі кунанбаївці будуть поряд нього, так чи інакше підтримуючи його, як старшого сина ага-султана. На його думку, кунанбаївці так і залишаться вічними володарями: оббирай, об’їдай все Тобикти — хто буде перечити? Аж виходить інакше: «З’явились відступники від шляху батьків, від божих настанов, зрадники родової честі. Це Абай, а тепер і Оспан, що кинувся по його слідах… Що ж, доведеться боротися з ними нещадно. Вони вороги не тільки родової справи, але й усього, що є дорогого для казахів, усього, що бережуть сильні й поважні люди степу. Але, щоб боротися з ними, потрібні помічники. А хто такий Уразбай? Тільки кийок проти відступників у руках його, Такежана. Такі люди, як Уразбай, йому зараз найпотрібніші. Але треба бути обережним: інша рідня може закинути такий самий докір, як Оспан. Отже, треба тримати зв’язок з ним потай, щоб це не впадало в очі».

І, думаючи про це, він вирішив зараз же погодитися з проханням, яке передав йому Медеу, син Уразбая.

Медеу, хоч і молодий ще жигіт, добре засвоїв батькові прийоми в складних підступах і хитросплетіннях. Зразу після від’їзду Уразбая в місто Медеу послав до Азимбая довірену людину з нагадуванням про те, про що вони почали домовлятися. «Треба покласти край розбратам між нащадками Кунанбая і Аккули. Може, мені і Азимбаю пощастить це добре діло. Я не раз уже висловлював бажання породичатися. Нехай Азимбай просватає свою новонароджену дочку за мого трирічного сина! Я повторюю ці слова в дні, коли пожежа ворожнечі ось-ось спалахне. Може, це відверне біду. Нехай Такежан і Азимбай сповістять про свою згоду — і завтра ж ми пошлемо їм каргибау в сто коней».

Саме ця пропозиція й примусила Такежана кинутися на виручку Уразбая. Думка про сто добірних коней і про вигоду спорідненості з Уразбаєм давно вже не давала йому спокою. Почувши про Оспанів вчинок, Такежан жахнувся: всі його розрахунки могли загинути.

Ці події і обговорювались у юрті Магаша. Молодим людям було ясно, що коли розбрат поглиблюватиметься, то треба сподіватись, що Такежан буде на боці Уразбая, а не Оспана. Зрозуміло було також, що аул Такежана неспроможний зробити щось сам — він зараз схожий був на гадюку, у якої вирвані отруйні зуби. Але, об’єднавшись потай, Уразбай і Такежан могли б дуже нашкодити Оспану.

А втім, не про нього думали сини й друзі Абая. Незалежно від волі Оспана, вогнище, яке він розпалив у невгамовному пориві люті, насамперед мало опекти Абая. Це добре розумів і сам Абай. Зітхаючи, перевертаючись з боку на бік, він провів цю ніч у важких роздумах.

Настав час повернення Абдрахмана до Петербурга. Абаїв аул почав готуватися до проводів дорогого гостя.

Напередодні його від’їзду посильний Далбай привіз Абаю пакет з волості. Це була повістка, що викликала Абая до повітового начальника Казанцева: викликали Абая, як відповідача в справі недоїмків Чингіської волості.

Довідавшись про повістку, друзі Абая дуже стурбувались. Але сам Абай був спокійний.

— Викликають у цій справі? Ну що ж! З усього, за що я мушу відповідати перед властями, це таке, що я ладен відповідати, коли завгодно. Хоч би що сталося, каятися не буду.

І він тут же вирішив їхати разом з Абішем.

Останню ніч усі провели разом у задушевній розмові, обговорюючи тривожні побоювання, породжені ворожнечею. Ранком просторний тарантас, запряжений