Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Такі собі шрами. Я ж не питаю в тебе про кожен шрамчик у тебе на колінях. А в тебе їх там вистачає…

Редька з полегкістю зітхнула. Дордже почав один по одному знімати з неї шари її одягу.

Вони кохалися ледь не до ранку, забувши про нелюдську втому, не помічаючи ні холоду, ні протягів, зігріваючи одне одного тілами й гарячим диханням. Він цілував її тверді від холоду й збудження груди, жадібно вдихав її запах. Вона безперестанку гладила його спину, притискала до себе його сідниці, намагалася втертися йому в шкіру, стати з ним нероздільною сумішшю. Але на те й існують зависі й суспензії: напружившись, як міст через швидку ріку, він кінчив у неї, вона вперше в житті залишилася таким результатом вдоволена, і так вони й заснули, до ранку не відчуваючи холоду, лежачи у вологих спальниках, заплетені, як два недоїдених шматки сиру «косичка».

47

— Цікаво… — промугикав Дордже, звіряючись між атласом, навігатором і вирваним із Редьчиного «молескіна» аркушем. — Далі цього монастиря шматок дороги зник у ефірі…

— Ага. — Редька потягувалася з видом на багряні гори. — Га? Шо? Який шматок дороги?

— Ну… скажемо так, кінцевий. Чи майже кінцевий. Уривки наче є якісь іще.

— А. А шо за монастир?

— Тю. Ти чим слухала? Ми ж весь ранок про нього говорили.

«Чим слухала, чим слухала. Спитай іще, про що я думала…» — Редька на секунду замружилася, рвучко пробуючи відтворити відчуття дотику щокою до його щоки й стрімкий слалом своїх губ вниз його шиєю. От був би в людей спосіб зберігати аналогові записи власного збудження й усього, що до нього долучилося: запаху шкіри, дихання, смаку слини, пружності м’язів, блиску очей, судомного стискання особливих рецепторів… Який тут монастир? Редька розплющила очі. Дордже далі йорзав пальцем по тач-скріну навігатора.

— Зрештою, монастир не за горами. В прямому сенсі. Пішли.

Вже скоро мало звечоріти. Сонце прощалося з червоними ґрунтами довколишніх пагорбів і тікало за високі гори. Селяни з ближнього села заганяли худобу до стаєнь. Нарешті, прорізавши чорним пурпурове небо, показався один зі шпилів монастиря.

«Незвичний якийсь, — подумала втомлена Редька. — Дерев’яний, чи що?»

Монастир, що налічував, якнайменше, сто п’ятдесят років, і справді був незвичним. Частково кам’яним, частково з вигорілого на сонці й потемнілого від вітрів і дощу дерева, так, що аж скидався Редьці на старі гуцульські церкви тими своїми беззахисно-стійкими дерев’яними фрагментами.

Вони встигли якраз під кінець вечірньої служби-пуджі. Вже через прочинені вікна Редька помітила, скільки тут хлопчаків у червоних ризах. Від зовсім крихітних, років, певно, по шість-сім, до вже цілком сформованих юнаків. Всі вони хором читали мантри з розкладених звитків-назва, відтак, як наставав час, брали до рук інструменти — труби, рондонги — і зчиняли неймовірний галас, що миттю заворожував слухача й фактично прибивав до місця. Десь так, здавалося Редьці в дитинстві, мав би звучати славнозвісний «трубний глас» перед кінцем світу.

Послушникам такі асоціації були невідомі — малеча й взагалі собі нишком гиготіла, чимсь кидалася й ловила ґав, поки її не навертав на шлях істини калорійний потиличник від когось зі старших. Кому особливо мало пощастити, міг розраховувати й на патерицю самого настоятеля.

— Одна моя знайома, — згадалося чогось Редьці, — колись була волонтеркою в монастирі в Непалі. Вчила тих малих англійській, а сама вчилась основ буддизму. А потім, казала, лавочку прикрили — перестали пускати білих волонтерок-тьотьок, після того, як котрийсь із монахів одружився і втік з однією такою.

— Буває, — знизав плечима Дордже. — Почекай, не заходь, дай докурю. Тут білі волонтерки не часто мелькають, так що дай дітям спокійно закінчити їх робочий день.

— Добре, — знизала плечима Редька. — Не буду фактором роздратування.

— Та то не так навіть їхнє роздратування, як урядова заборона говорити з іноземцями без призначеного гіда. І байдуже, монах ти чи селянин. Все жорстко. І жорстоко. А малі тільки й мріють, щоб до них якісь гості забрели.

Невдовзі все затихло. З монастиря з двома відрами вийшов молодий послушник і, поки не набрав води повні відра, й оком не повів убік прибульців. Наче то сиділи дві ворони на подвір’ї — таких тут часто бачили. Відтак, коли вже Дордже сам зробив до нього кілька кроків, монах нехотячи підняв на нього очі. Редьці здалося, він не одразу второпав, що з ним говорять не англійською. А коли второпав, на його ідеально круглому лиці почали з космічною швидкістю чергуватися подив, захоплення і недовіра. Зрештою він, так і не впустивши ні на секунду свої відра, пішов всередину.

— Шо каже? — поцікавилася Редька. — Палатєц на городі розкладати?

Про город, то вона не придумала. На акуратних грядках тут вирощувався скупий гірський харч. Що то були за овочі й злаки, Редька сказати не могла, настільки кволим усе було. Мирно спав на купі соломи чорний кудлатий пес, трохи шолудивий нащадок тибетського мастифа (Редька читала, що вони давно вивелися — але пес вам, у прямому сенсі).

— Пішли? — Дордже вже слідував за іншим молодим монахом, худим і дещо зависоким для цих країв.

Вхід був одразу до храму. Коли очі звикли до темряви, Редька все одно не змогла роздивитися, кудою звідти щезли дітлахи і куди саме носилася вода. Все наче виринало нізвідки й поринало в нікуди. Так само раптом розчинився і монах, що їх завів. Певний час Редька думала, вони тут одні, і знов їм слід чекати наступного за ієрархією провідника, коли раптом зліва в кутку щось рухнулося. Те, що Редька спершу вважала за купу складеної тканини, підвелося, кашлянуло і виявилося старим, як світ, настоятелем. Скупе світло, що проникало сюди крізь щілину між одвірком і важкою портьєрою, котра затуляла вхід, ліпило рельєф його зморшкуватого лиця, наганяючи повільним коливанням додаткової містичності.

Дордже простягнувся коло ніг монаха. Редька незграбно спробувала зробити те саме, на півдорозі збагнувши, що вдягла якогось дива на себе наплічник перед входом.

«Нічо, тут темно… — заспокоювала себе вона, — може, не дуже видно, як я облажалася». Як почервоніла, не видно точно.

Дордже тихо заговорив до старого. У відповідь — ні слова. Дордже задумався. Старий посміхнувся. Дордже заговорив знову.

— Глухий, чи шо? — прошепотіла Редька. — Підемо?..

— Ти геній, — ляснув себе по лобі Дордже. І заговорив десь у п’ять разів