Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1917 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна у революційну добу. Рік 1917" автора Валерій Федорович Солдатенко. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 162
Перейти на сторінку:
національностей? Ми запитуємо: де ж межа “пустощам” гр. Керенського і тих, хто з ним?

Ми запитуємо партію “соціалістів-революціонерів”: чи схвалює вона заборону українського з’їзду її почесним членом, громадянином Керенським?”[385].

Позиція більшовиків щодо демократичних вимог українського народу викладена у ленінському творі достатньо чітко. Подальший розвиток подій підтвердив правоту ленінської критики Тимчасового уряду, партій, що його підтримували.

4 червня питання про ставлення до українського руху обговорювалося на засіданні Київського комітету РСДРП(б). Учасники дискусії висловили думки, які дещо відрізнялися від ленінських і в частині категоричності, безумовності підтримки українських вимог і в частині вивіреного діалектичного, гнучкого ставлення до суб’єктів національно-визвольного процесу.

О.Горвіц, відзначивши солідність українського руху, наголосив на потребі боротися і з “українським шовінізмом і з великоросійським шовінізмом”[386]. Н.Осінський (Оболенський) заперечував, прагнув довести: “Те, чого українці вимагають, зовсім не є самовизначенням національностей, оскільки народ ще не проголошував це питання. Домагання Центральної Ради не варто сприймати за волю українського народу, оскільки вона вибрана не всезагальним голосуванням і є установою безвідповідальною. Голос усього населення, що живе на українській території, можна взнати лише шляхом всенародного голосування, за яке ми й будемо агітувати. Однак під час кампанії, що передуватиме референдуму, ми будемо агітувати проти сейму, бо сейм може розв’язати аграрне та низку інших питань не на користь всеросійського пролетаріату”[387].

Вирішальне слово залишилось за головою комітету Г.Пятаковим. Він промовляв двічі, а головними моментами стали наступні положення: “Ми підтримаємо українців (ясно, що мова про український рух, його керівництво — В.С.) в їх протестах проти всіляких циркулярних заборон уряду, на зразок українського військового з’їзду. Однак, загалом, підтримувати українців нам не доводиться, оскільки пролетаріату цей рух не вигідний… В цьому русі можно угледіти і боротьбу національної буржуазії проти елементів соціальної революції, вона прагне національними путами зв’язати революційний рух і повернути назад колесо історії. Це рух проти соціальної революції… Перед нами — два завдання: протестувати проти заходів уряду, і, зокрема, Керенського, з одного боку, і боротися з шовіністичними прагненнями українців — з іншої”[388].

Слід сказати, що Г.Пятаков приписав В.Леніну те, чого той не говорив, і дивним чином сполучив його з настроями, які тоді опанували багатьма місцевими партійцями. “Ленін пропонує референдум лише з питання відділення України”, — стверджує лідер київських більшовиків, хоча у В.Леніна цієї думки немає, і продовжує: “Якщо голосуванням за територіальним принципом буде вирішено не відділятися, в чому ми впевнені, то українці повинні тоді всі питання вирішувати спільно з рештою населення Росії, в загальноросійському закладі, де ми, зі свого боку, будемо відстоювати для українців обласну автономію. Але відстоюючи широку обласну автономію, ми будемо чинити спротив сейму, оскільки сейм може встановити й таможенні стіни й стати, таким чином, загрозою для пролетаріату. Скликати ж українські уст[ановчі] зб[ори] на вимогу однієї лише Ц[ентральної] Р[ади] без всенародного територіального голосування, немислимо й технічно нездійсненно. Що ж до військ, то ми будемо стояти за територіальні, однак не національні війська”[389].

Для створення резолюції й відозви російською і українською мовами було створено комісію у складі Є.Бош, О.Горвіца й Н.Косинського. Комітет запропонував комісії керуватись положеннями: “1) організація б[ільшови]ків веде боротьбу проти захватних імперіалістичних тенденцій російської буржуазії, проти утримування в руках держави інших національностей; 2) вимога відділення може бути підтримана лише в тому випадку, коли буде проведено плебісцит; До тих пір організація буде протидіяти прагненням Ц[ентральної] Р[Ади]. Якщо останньою будуть застосовані заходи насильства, то організація буде відповідати на них насильством; 3) організація б[ільшовик]ків підтримує плебісцит територіальний, а не національний”[390].

Як видно, гіпертрофовані інтернаціоналістські підходи Г.Пятакова (а він користувався в комітеті й організації дуже значним авторитетом) межували у деяких моментах з національним нігілізмом. А відтак значно лояльнішу щодо українства, гнучкішу, виваженіше лінію ще лише належало викристалізувати. Орієнтиром тут, як і в інших випадках були ленінські оцінки й підходи.

В.Ленін відразу ж не відгукнувся на появу Першого Універсалу Центральної Ради спеціальною статтею “Україна”, що вже 15 червня з’явилася в “Правде”.

Крах політики нового, коаліційного, Тимчасового уряду вирисовується все більш і більш рельєфно, — відзначав Ленін. — Виданий українською Центральною радою і ухвалений 11 червня 1917 року Всеукраїнським військовим з’їздом “універсальний акт” про устрій України являє собою пряме викриття цієї політики і документальний доказ її краху”[391].

Процитувавши положення Універсалу про автономію України, В.Ленін зауважив: “Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією. Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою”[392].

Ленінська позиція загалом характеризується демократизмом, розумінням становища, що склалося на Україні, ясністю дій, які повинні привести не до дальшого відчуження двох братніх народів, а до зміцнення їх інтернаціональної єдності. “Революційна демократія Росії, — підкреслює вождь більшовиків, — якщо вона хоче бути справді революційною, справді демократією, повинна порвати з цим минулим, повинна повернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників і селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на вільне відокремлення.

Ми не прихильники дрібних держав. Ми за найтісніший союз робітників усіх країн проти капіталістів і “своїх” і всіх взагалі країн. Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, не довіряючи ні в чому і ні на хвилину ні буржуазії російській, ні буржуазії українській, стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм”[393].

Таким чином, аналізуючи Універсал, В.Ленін дійшов ряду принципових висновків.

По-перше, про крах національної політики Тимчасового уряду, всіх урядових партій.

По-друге, про цілковиту законність вимог українського народу. При цьому В.Ленін досить

1 ... 61 62 63 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1917», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна у революційну добу. Рік 1917"