Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » РАЙ.центр 📚 - Українською

Читати книгу - "РАЙ.центр"

1 126
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "РАЙ.центр" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 68
Перейти на сторінку:
під вартою, а потім уже гетьмана шукати…

— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.

Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.

— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.

Макс опустив голову, признався:

— Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали…

— Про що? — насторожився лікар.

Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.

Лікар захитав головою.

— Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій…

На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.

За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.

— У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс.

— Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися.

Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться.

Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак.

— Як не побачимося, знайте — я вас не забуду.

— І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо:

— Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися.

— Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс.

— Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно.

Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили…

— Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай…

— Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер?

Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській.

Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її?

— Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії.

Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися.

Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало.

— О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик.

На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона — доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з'ясувалося.

Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері.

— Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба…

— А що з човном?

— Завтра зранку, — відповів Гоцик. Помовчав і додав: — Роза Сиґізмундівна остання бачила Любу живою. Казала, під ранок повернулася… Постояла на веранді і пішла.

— Під ранок? — Макс вразився. — Значить, точно жива. Значить, серденята не брехали.

— Ясна річ, не брехали. Сам бачив — то люди справжні.

— Підемо спати. Завтра би раніше встати. Щоб раніше рушити.

— Макс занервував, підхопився.

— Диван мій, — попередив Гоцик.

Під вечір від ранкового радісного азарту Володимира Гнатовича Сердюка не лишилося й сліду. Друг Купа, до якого Сердюк у піднесеному настрої дістався вже по обіді, без зайвих слів відвів у підвал власного будинку, вказав на скривавленого молодика, що мішком валявся на підлозі:

— Ось! Хай сам каже…

Сердюк напружився. Обережно підійшов до тремтячого чоловіка, з подивом упізнав дизайнера, чи як він там себе називає, — консультував дружину щодо останніх модних тенденцій. Судячи з конвульсивних посмикувань, говорити він уже не міг.

— Купо, у мене нема бажання чекати, поки він прийде до тями, — занервував Сердюк.

— Це лайно трахало твою дружину, — розсміявся Купа. — Уявляєш?! Вони трахалися, а служниця бачила. От і все. Розслабся, Сердю! Нікого до тебе в дім не підсилали. Непогана новина, а?

— Вона трахалася з цим лайном?! — Сердюк оскаженів. Підскочив до Токо Моно, бив ногами без тями, топтав підборами черевиків, кричав, аж доки Купа не відтяг його і не сказав з докором:

— Не треба виконувати нашу роботу. Попрактикуйся на власній дружині.

— На дружині?..

Сердюка залило гнівом, як пляшку пивом, — по горло. Тільки у голові лід. Ускочив в автівку — додому. Гнав і гарчав. Сука! Сука невдячна. Однолітки по кілька дружин поміняли, усі при молодих білявках, а він стільки років терпів Перепечаєву доньку, дурну корову з червоним дипломом лікаря, яка жодного дня не працювала, а тільки й уміла, що кричати з будь-якого приводу. Та якби не син, якого зачали, бо напилися на першотравневому банкеті і випадково залишилися удвох у Перепечаєвому кабінеті… Якби не Макс… Сердюк ніколи не оженився б з

1 ... 61 62 63 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «РАЙ.центр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "РАЙ.центр"