Читати книгу - "Остання збірка"

У такі надвечірні години Пакстон любив мріяти про маленьке містечко в Огайо, сатуратор з газованою водою та дівчину зі світлим волоссям. Герера усміхався до себе, уявляючи, як відважно він промотає мільйон-другий, перш ніж усерйоз взятися до скотарства. А Стелмен уже подумки формулював основні тези своєї майбутньої докторської дисертації про позаземні родовища корисних копалин.

Усі троє перебували в приємному поблажливому настрої. Пакстон цілком оговтався від пережитого потрясіння й тепер палко бажав, щоб жахливе чудовисько таки з'явилося — огидно-зелене — і аби воно переслідувало гарненьку не надто одягнену жінку.

— От ми й удома, — сказав Стелмен, коли вони підійшли до печери. — Як щодо тушкованої яловичини на вечерю? Сьогодні була його черга куховарити.

— З цибулею! — зажадав Пакстон. Він ступив у печеру й різко відсахнувся назад. — Це іще що таке?

За метр від входу стояв столик, на якому парував невеликий ростбіф, поруч розташувалися чотири великі алмази й пляшка віскі.

— Дивно, — сказав Стелмен. — Щось це мені не подобається.

Пакстон нахилився, щоб узяти алмаз. Герера спинив його.

— Це може бути міна-пастка.

— Було б видно дроти, — заперечив Пакстон.

Герера пильно поглянув на ростбіф, алмази й віскі. Вигляд у нього був дуже засмучений.

— Цій штуці я не вірю, — заявив він.

— Може, тут таки є тубільці? — припустив Стелмен. -Такі, знаєш, боязкі, сором'язливі. А цей дарунок — знак їхньої доброї волі.

— Ага, — промовив Герера. — Боязкі, сором'язливі тубільці спеціально заради нас зганяли на Землю по пляшку «Старого космічного рейнджера».

— Що робитимемо? — запитав Пакстон.

— Стій спокійно, — відказав Герера. — Відійди подалі. Він відламав від найближчого дерева довгу гілляку й обережно торкнув нею алмази.

— Нічого не сталося, — зауважив Пакстон.

Довге стебло трави, на якому стояв Герера, туго обвилося довкола його щиколоток. Земля під ним заколихалася, від неї відокремився акуратний диск метрів п'ять у діаметрі й, обриваючи коріння дерну, почав здійматися в повітря. Герера спробував зістрибнути, але трава оповила його ноги тисячами зелених щупалець.

— Тримайся! — заволав Пакстон. Він рвонувся вперед і вчепився за край диска, що підіймався.

Він різко перехилився, на мить завмер і знову почав підніматися. Але Герера уже вихопив свій ніж і люто батував траву довкола своїх ніг. Стелмен вийшов із заціпеніння, лише коли побачив ноги Пакстона на рівні своїх очей. Він схопив Пакстона за шкарпетки, знову затримавши рух диска. Тим часом Герера вивільнив одну ногу й перекинув тіло через край диска. Якийсь час він висів на одній нозі, оповитій травою, але, зрештою, стебла не витримали й обірвалися. Герера сторчголов полетів униз, але в останній момент різко нахилив голову й примудрився впасти на лопатки. Пакстон відпустив диск і гепнувся Стелменові на живіт.

Дерновий диск, несучи на собі лише ростбіф, віскі та алмази, швидко здіймався вгору, поки не зник з очей.

Сонце сіло. Не промовивши ні слова, троє чоловіків увійшли до печери, тримаючи бластери напоготові. Вони встановили на вході вогняну завісу й повернулися всередину.

— Уночі вартуватимемо по черзі, — промовив Герера. Пакстон і Стелмен згідно кивнули.

— Мабуть, ти правий, Пакстоне, — сказав Герера. — Щось ми тут засиділися.

— Надто засиділися, — уточнив Пакстон. Герера знизав плечима.

— Щойно розвидниться, повертаємося на корабель і стартуємо.

— Якщо зможемо до нього дістатися, — не втримався Стелмен.

Дрог був геть збентежений. Затамувавши подих, він дивився, як його пастка спрацювала передчасно, як мірак боровся за свободу і як він втік. А який це був чудовий мірак! Найбільший з трьох!

Тепер він розумів, у чому полягала його помилка. Від надмірної запопадливості він переборщив з наживкою. Вистачило б самих мінералів, адже відомо, що міраки страшенно полюбляють їх. Так ні! Йому схотілося вдосконалити прийоми піонерів і додати харчові стимули. Не дивно, що міраки щось запідозрили, адже їхні органи чуття зазнали перевантаження.

Тепер вони роздратовані, насторожені й надзвичайно небезпечні.

Розлючений мірак — це одне з найнебезпечніших створінь у Галактиці.

Коли у західній частині неба зійшли два місяці Елбонаї, Дрог раптом відчув страшенну самотність. Він міг бачити багаття, що його міраки розклали перед входом у печеру, а телепатичним зором розрізняв їх самих, що насторожено зіщулилися всередині, зі зброєю напоготові.

Невже шкура мірака варта того, аби так ризикувати?

Дрог волів би зараз ширяти в повітрі за півтора кілометра від землі, ліпити з хмар фігури й мріяти. Як добре було б поглинати сонячне випромінювання, а не споживати цю осоружну тверду їжу, заповідану предками. Яка користь від усіх цих полювань та вистежувань? Звісно, ніякої! Нікому не потрібні застарілі навички, які його народ давно забув.

У якусь мить Дрог майже переконав себе. Але раптом, в осяянні чистого чуття він зрозумів, у чому річ.

Справді, елбонайцям давно стало тісно в межах конкурентної боротьби, еволюція звільнила їх від усіх небезпек, пов'язаних із боротьбою за існування. Але Всесвіт великий і містить чимало несподіванок. Хто може передбачити, що станеться у майбутньому, з якими небезпеками доведеться зустрітися його расі? І чи зможуть вони їх подолати, якщо втратять мисливський інстинкт?

Ні, заповіді предків непорушні й вірні, вони не дають забути, що мирний розум надто тендітний для цього непривітного Всесвіту.

Лишається здобути шкуру мірака або загинути з честю!

Найважливіше зараз — виманити їх із печери. Нарешті Дрог згадав усі свої мисливські навички.

Він швидко й майстерно спорудив манок для мірака.

— Ви чули? — запитав Пакстон.

— Наче якісь звуки, — сказав Стелмен, і всі уважно прислухалися.

Звук долинув знову. «Є тут хтось? Допоможіть, рятуйте!» — волав голос.

— Це дівчина! — Пакстон підхопився на ноги.

— Це схоже на голос дівчини, — уточнив Стелмен. -Благаю, допоможіть! — зривався дівочий голос. -

Я довго не витримаю. Хто-небудь, допоможіть!

Кров ударила в обличчя Пакстона. У своїй уяві він одразу побачив її: таку маленьку, тендітну, біля розбитої спортивної ракети (як можна так нерозсудливо рушати в далекі подорожі!), а з усіх боків на неї насуваються чудовиська — зелені, слизькі, і тут з'являється він — ватажок чужинців, огидний, смердючий самець.

Пакстон схопив запасний бластер.

— Я йду, — твердо сказав він.

— Сядь, дурню! — наказав Герера.

— Але ж ви її чули, хіба ні?

— Тут не може бути