Читати книгу - "Сивий Капітан"

Але чому ж та стрілка раптом змінює колір, з червоної стає зеленою, потім повільно сіріє і знов червоніє?.. Проте все це вже не має значення… тільки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того чомусь нависла майже над самою головою… і повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… і руки теж важкі, мляві… та що це, справді, діється з ним?..

Зібравши всю свою волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це? А Сивий Капітан? Юнак перевів погляд у бік Ернана Раміро й остаточно опам’ятався, бо те, що він побачив, було вкрай загрозливим.

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на пульт керування. Здавалося, він засинав або втрачав поступово свідомість.

Олесь зірвався з місця. Чи, вірніше, з великим зусиллям переставив одну за одною важкі, мов налиті свинцем, ноги і схопив Ернана Раміро за плече, струсонув його:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це тривало якусь мить. Ось у тих сірих очах уже засвітився розум. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось. Потім увімкнув гучномовний телефон, прислухався.

Репродуктор мовчав.

Капітан рвучко натиснув ще якусь кнопку. Задзеленчав дзвоник, що мав привернути увагу викликуваного. Але репродуктор усе ще мовчав. Тоді Капітан голосно вигукнув у мікрофон:

— Сімоне! Сімоне! Відповідайте!

Тільки тоді з репродуктора долинув здавлений голос:

— Єсть, Капітане… пробачте, чомусь не зразу почув ваш виклик. Слухаю, Капітане!

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб інтенсивної роботи гвинта вистачило всього на десять — п’ятнадцять хвилин.

— Єсть, Капітане!

Ернан Раміро різко крутнув головою, відганяючи, видно, кволість, що знов насувалася на нього.

— Валенто! Валенто! — вигукнув він у мікрофон, натискуючи іншу кнопку.

— Єсть, Капітане, слухаю вас!

— Давайте більше повітря! Зразу дайте літрів п’ять! І далі тримайте повну норму. Нам нема більше чого втрачати…

— Єсть, Капітане!

Гострі очі Ернана Раміро, знов блискучі й ясні, вп’ялися в зеленуватий світлий екран. Темні тіні й контури, що пропливали досі по ньому повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, ще швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Усе навколо прояснилось. А тіні й невиразні контури скель на екрані вже линули зовсім швидко, аж мигтіли на ньому!

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» підземним каналом, уже не поглядаючи на карту, а лише невідривно дивлячись на екран. І так само напружено дивився на екран Олесь, який розумів, що Ернан Раміро поставив зараз на карту все: існування «Люцифера», життя всіх, хто був на ньому. На такій швидкості показання орієнтовної карти каналу були б зайві, у Капітана все одно не вистачило б часу робити складні розрахунки, які встановлювали б місцеперебування «Люцифера», Лишалося вести його, керуючись лише тим, що було видно на екрані. Потужний прожектор кидав уперед яскравий промінь світла, хоча той промінь не міг далеко пробити зеленувату товщу води. Тому при найменшій зміні напряму скелясті стіни каналу виступали наче прямо перед «Люцифером», і кожного разу доводилося круто повертати, щоб не врізатися в каміння. То був риск, страшний риск, бо незначного запізнення в керуванні було досить, щоб «Люцифер» розбився об скелі. Але, як сказав Сивий Капітан, йому вже не було чого втрачати. Риск розбитися об підводні скелі урівноважувався риском задихнутися від нестачі повітря! Значить, вперед, уперед будь-що!

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно й чітко. Тільки б не зламався зігнутий, деформований вибухом глибинної бомби гвинт… тільки б він витримав!..

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже ж… невже знов?..

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос Валенто Клаудо з репродуктора коротко доповів:

— Запас повітря скінчився, Капітане. Останній балон порожній.

В голосі Валенто не було ні страху, ні безнадійності. Він повідомив про це, як про звичайну річ.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не повертаючи голови від екрана.

У висках Олеся стукотіло. Широко розкривши рота, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стіну. Більше стежити за покажчиком, та й взагалі щось робити він не міг. Цього разу брак повітря позначався гостріше, мабуть, давалася взнаки попередня втома і гостре отруєння організму вуглекислотою.

Перед очима спалахували різноколірні іскри; виблискуючи, вони пливли одна за одною, мов оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися на блискучі бризки…

Підвівши трохи голову, Олесь знову побачив напружене, бліде обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід? Вихід з підземного каналу?.. Та хіба ж можна вірити зараз якимсь відчуттям, зараз, коли голова йде обертом, коли все пливе перед очима, коли вже зовсім немає сил?.. І все ж таки екран світлішає, світлішає…

— Що… то…

Більше Олесь не зміг сказати нічого. З глухим стогоном він поточився на підлогу.

Проте юнак ще, мов уві сні, бачив, як Капітан важко підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них і повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його ніс почав підніматися вгору

На екрані вже не було тіней. Нерівне, хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана дедалі світлішав, наче робився прозорішим.

І раптом на екрані мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті хвилі зникли, «Люцифер» остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзеленчав на всю потужність дзвоник. Мов зраділі, прилади сповіщали всіх, усіх, що період страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий світ!

Підвівшись на весь зріст, Ернан Раміро голосно крикнув у мікрофон, натиснувши перед тим усі сигнальні кнопки телефону, що викликали різні пости керування:

— Відкрити люки! Нагору, друзі!

Ледве помітно здригнулась підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався на хвилях.

Ернан Раміро підійшов до нерухомого Олеся. Якусь мить він уважно дивився на юнака. Потім каштан нахилився, взяв юнака на руки і поніс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув,