Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Професор Малиновський знову нетерпляче подивився на годинник.

— Пропоную перенести дискусію на пізніше. Зустрінемося днів за два—три, згода?

Віктор кивнув невиразно, і вони попрощалися.

7

Кілька днів єгер Нечеса не приходив додому. Спав у лісі, у наспіх змощеному курені, їв печену картоплю з салом, інколи зривав ще зелені терпкі сунички, знову і знову міряв ліс твердими і рішучими кроками, немов збирався землю обійти, та щось йому заважало і він повертався до галявини, де знайшов мертвого Сірка. Сюди мамонти не ходили звіку. Всі стежки їхні знав як свої п’ять пальців, — сюди не ходили. Сірко забрів, очевидячки, випадково, надто волі дозволяв собі, часто відбивався від табуна, усамітнювався… щось йому не так було…

Може, смерті шукав?

Хіба у тварин не буває такого?

За Сірком піде решта… Він постарається… Весь вік старався для них, не схибить і востаннє.

В очах зблиснуло хиже й гаряче, та серце мовчало, придавлене каменем, який і хотів би Нечеса зрушити, а не міг — чи важкий такий, чи Степанида держала, з її рук і в’юн не вислизав — пальці дитячі, а сила чоловіча… Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу навіть вколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей… Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина… Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного. Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степани-ди — мов не було…

Голові райради УТМР тов. Фененку І.М. єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.

Заява

Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц.р. Нечеса П.П.

Голові райради УТМР тов. Фененку І.М. єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.

Заява

Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням. 6 липня. Нечеса П.П.

Фененко довго і незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що там казати, трудно доведеться без Нечеси…

В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, заплаканий.

— Що з тобою, хлопче?

— Я з Лукашів… Три години їхав… Там мамонти поздихали… Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися…

Фененко тупо вирячився на хлопця.

Мамонти… Одинадцять… Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: “Так і знав, так і знав… Добра не жди від них…” Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати за пігулками — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться… Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався…

8

Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і “Чайник”, виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на піщаних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди, разом з більшістю відвідувачів “Чайника”, перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.

Вони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.

— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив зі склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднялася б.

— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.

— Бач, природа й досі — великий друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той єгер-мамонтолюб, і — небо в шашечку…

— Заради ідеї… — Віктор Синиця згадав телеграму — клаптик сірого несортового паперу, кілька звичайних слів, припасованих так уміло і так міцно одне до одного, до нього, до професора Малиновського, до майбутнього людства, що, здавалося, ніяка сила не владна розірвати невидиму ниточку, що змоталася у великий пухкий клубок, — він першим притиснув професора, і той накинувся на Віктора, хрипко повискуючи, бризкаючи слиною увсебіч: “Це ви… Це ваша робота… Відповідатиме!..” Віктор ледве встиг підхопити знеможене тіло — через годину професор Малиновський опинився у реанімації. Лопнула капілярочка. І надія. На великий приз життя. Хто ж із них був правий? Віктор засміявся, правда — між полюсами, правда — природа, вона і взяла гору.

— …заради ідеї і людини. Правда — це людина, а не безсмертя.

— Обставини перемінилися, міняється й логіка вченого. Мамонти вимерли, хто за ними?..

Віктору не йшов з голови єгер. Його так хвалили, тридцять років доглядав мамонтів. Раптом — смерть Сірка. Звільнення єгеря. Загибель мамонтів. Цілком природний ряд подій для того, щоб… Де він, куди поїхав? Ніхто не знає. Жив собі, жив, нікого не цікавив. А нині він потрібен, як ніхто. Він останній, хто був біля мамонтів. Щось знає. Мусить знати. Він — у центрі клубка, водяний знак на телеграмі, яка зруйнувала їхній інститут, у мертвій точці зупинила маховик його наукової діяльності, колесо його життя. Подати на розшуки! Негайно знайти! Дізнатися! Скоєно злочин! Так, мамонти не вимерли. їх убили, отруїли — що завгодно, тільки не вимерли… Знайти єгеря, вхопитися знову за ниточку, зрушити маховик, прочитати водяний знак на телеграмі…

Славко відповіді не почув. А може, він і не питав нічого. Розмова не клеїлась. Вони допили останні ковточки морквяного морсу…

9

12 липня Костя Кулага записав у щоденнику: “Давно не ходив до лісу, а сьогодні пішов з Невільним. Багато спілих суниць. Пустився дощ. Сховалися у курені дядька Петра, щоб переждати. Видно, хтось був тут, усе перекидано, наче шукали що. Побачив листок із зошита. У ньому — фотокартка. Сіра-сіра, я ж усе розібрав: покійна тітка Степанида, тільки дуже й дуже молода, і дядько Петро — молодий — сміються. Фотокартку забрав, заховав у книжці. Там у мене ще Сірко сфотографований. Хай будуть всі разом, дядько Петро, пам’ятаю, казав колись: “Сім’я у мене в хаті не