Читати книгу - "Гра в бісер"

їй себе, зробити незамінним, переконати її, що його вміння цінні, а наміри чисті, піддобритися до неї, здобути її прихильність і, врешті, перемогти, помірявшись силою з кожним кандидатом, який захотів би цього, а таких кандидатів не бракувало. При цьому деякі обставини, що їх він раніше вважав не дуже сприятливими, а саме його довга відсутність у Вальдцелі і розлука з елітою, де він знов став майже homo novus1, теж допомогли йому. Навіть його дружба з Тегуляріусом виявилась корисною. Тегуляріус, дотепний, хворобливий аутсайдер, явно був нездатний робити кар’єру й зовсім позбавлений шанолюбства, а тому, якби новий Магістр і вирізнив його зпосеред усіх, це не зачепило б їхніх інтересів. А проте найважливіше Кнехтові треба було робити самому, щоб, вивчивши цей найвищий, найжвавіший, найнеспокійніший і найвразливіший прошарок гравців, проникнути в нього і приборкати його, як їздець породистого коня. Бо в кожній касталійській інституції, не тільки у Грі в бісер, еліта кандидатів, званих також репетиторами, які вже здобули освіту, але ще провадять вільні студії, ще не перебувають на службі у Виховній Колегії чи в Ордені, — властиво, її найкоштовніший набуток, її резерв, її цвіт і майбутнє, і всюди, не лише в Селищі Гри, ці сміливі обранці з молодого покоління ставляться до нових учителів і начальників холодно й критично, виявляють своєму новому керівникові якраз стільки ввічливості й покори, скільки від них вимагають, і авторитет 1 Новою людиною (лат.). серед них треба здобувати особистим прикладом, цілковитою самопосвятою, аж тоді вони визнають Магістра й добровільно скоряться його владі.

Кнехт узявся до цього завдання без остраху, але дивувався, що воно таке важке, і поки він його виконував, поки вигравав цю вкрай напружену, навіть виснажливу гру, решта обов’язків і справ, які його раніше непокоїли, самі відступили на задній план і, здавалося, не вимагали від нього такої уваги. Він признався одному своєму колезі, що на першому пленарному засіданні Виховної Колегії, на яке він прибув експресом і з якого вернувся так само експресом, він сидів наче вві сні і потім уже ні разу в думках не повертався до нього, такий був поглинутий працею з елітою. Навіть під час обговорення доповіді, хоч тема його цікавила й хоч він не без тривоги очікував свого першого виступу у Виховній Колегії, Кнехт кілька разів ловив себе на тому, що його думки були не тут, не серед колег та їхніх дебатів, а у Вальдцелі, в аудиторії Архіву з пофарбованими в блакитний колір стінами, де він що три дні провадив семінар з діалектики всього з п’ятьма слухачами і де кожна година вимагала від нього більшого напруження і більших зусиль, ніж цілий день звичайної праці, хоч такий день теж був не легкий і від різних обов’язків ніде було дітися, бо до Кнехта, як його й попереджав старий Магістр музики, Колегія на перший час поставила «погонича», що контролював його робочий день година за годиною, радив, як краще розподілити обов’язки, і оберігав його від односторонніх захоплень і від цілковитого виснаження. Кнехт був йому вдячний, а ще більше — другому посланцеві керівництва Ордену, славетному вчителеві медитації. Звався він Александром. Він дбав про те, щоб завантажений до краю Кнехт тричі на день знаходив час для «малих» чи «коротких» вправ з медитації і щоб кожна така вправа була витримана до хвилини. З обома ними — і з «погоничем», і з орденським «споглядачем» — він мусив щодня, зразу після закінчення вечірньої медитації, підбити підсумки свого робочого дня, відзначити всі успіхи й невдачі, «послухати свій пульс», як казали учителі медитації, тобто оцінити й перевірити самого себе, своє сьогоднішнє становище, своє самопочуття, розподіл своїх сил, свої надії й турботи, об’єктивно поглянути на свій минулий робочий день, не залишаючи на завтра нічого невирішеного.

Тим часом як репетитори, хто з симпатією, а хто з войовничою настороженістю, приглядалися до величезної праці свого Магістра й не пропускали жодної нагоди влаштувати йому невеличкий іспит на витривалість, терплячість і винахідливість, то підбадьорюючи його в цій праці, то намагаючись загальмувати її, навколо Тегуляріуса утворилася фатальна порожнеча. Він, правда, розумів, що Кнехт не може тепер приділяти йому увагу, гаяти на нього час, думати й турбуватися про нього, але не здатен був поставитись до цього тверезо і спокійно, змиритися з таким раптовим і начебто цілковитим забуттям. Йому здавалося, що Йозеф з дня на день робився чужіший, а тут ще й у товаришів з’явилась якась недовіра, вони майже перестали озиватися до нього. 1 не дивно: хоч Тегуляріус не міг справді стати на дорозі шанолюбцям, усе ж таки він не був безстороннім і користувався прихильністю нового Магістра. Все це Кнехт, мабуть, добре усвідомлював, і одне з його невідкладних завдань полягало саме в тому, щоб разом з усім особистим і приватним вилучити зі свого життя на якийсь час і цю дружбу. Але зробив він це, як потім признався Тегуляріусові, не свідомо й зумисне, а просто зовсім забув про свого приятеля, настільки обернувшись у якесь знаряддя, що такі приватні речі, як дружба, стали для нього неможливими, і якщо денебудь, скажімо, на тому семінарі для п’ятьох слухачів, перед ним з’являлася постать Фріца, то це був для нього не Тегуляріус, не приятель, не знайомий, не якась певна особа, а член еліти, студент, чи, правильніше, кандидат, або ж репетитор, якась частка його праці, його завдання, солдат із того загону, який він мав вимуштрувати і разом з яким перемогти. Фріцові аж стало моторошно, коли він уперше почув новий голос Магістра: вловивши його погляд, він переконався, що ця відчуженість і об’єктивність була не вдавана, а щира, страхітлива, що цей чоловік, який звертався до нього так діловито і ввічливо, водночас не спускаючи з ока жодного ходу його думки, — вже не його приятель Йозеф, а тільки вчитель і екзаменатор, тільки Магістр Гри, який замкнувся в колі своїх суворих обов’язків, ніби в оболонці з блискучої поливи, обпаленої на вогні й застиглої на ньому. Між іншим, з Тегуляріусом під час цих гарячих тижнів трапився один невеличкий інцидент. Змучений безсонням і всім пережитим, він на тому малому семінарі спалахнув і допустився нетактовності — не до Магістра, а до одного свого колеги, який роздратував його своїм глузливим тоном. Кнехт помітив це, помітив також, який Тегуляріус знервований, і мовчки, одним порухом пальця втихомирив його, а потім, після семінару, прислав до нього свого вчителя медитації, щоб той трохи заспокоїв бідолаху. Тегуляріус, який довгі тижні